Рябопикий поклав п’ять золотих і обернув карту. Ясно, що й цим разом він мусів потрапити на «лялечку». Паяц трохи скривився, але не сказав ні словечка. Добув з кишені п’ятку і заплатив середущому братові.
Наш бойко, що вже пару хвиль з цікавістю приглядався цій комедії, аж ахнув з превеликого дива.
— Ади, ади!.. Файна якась забавка!..
Найстарший брат в «Родині» з широким шрамом на чолі та з течкою на акти під пахвою байдуже махнув рукою.
— Так… Це не є жадна штука, усе ясне, як шварц… Може ви, ґаздо, поставите раз на «лялечку?»
Бойко подрапався за вухом.
— А!.. Де мені, старому, вже до того…
— Пробуйте! Хто грає, той щастє має! — приспівував Паяц.
— Та коли, чуєте, я й пінязів при собі не маю.
— Ох!.. Нема гіршої нендзи, як хтось не має пінєндзи… Та всьо-равно. Пробуйте без грошей…
— Як каете?..
— Так, як чуєте: вгадайте, котра з цих карт лялечка, то заплачу вам п’ять золотих.
— Ніби задурно?
— Задурно.
— Е, чуєте, то знов вам буде кривда…
Рябопикий сіпнув старого за рукав:
— Тихо, ша! Не жалуйте такого. Най платить!
Бойко, трохи закрадаючись, простягнув мозолисту руку.
— Та воно, як той кае, нема що дуже гадати… Здається та во, середуща?..
І справді! Середуща карта це була «лялечка». Паяц мовчки добув другу п’ятку і встромив старому в жменю. Цей пообертав її в пальцях на всі боки і недовірливо глипнув на Паяца.
— Ей, а може, то яка напасть, га?.. Краще буде, як я вам ті пінязи віддам назад.
— Що це ви, ґаздо, з бика впали? — здивувався найстарший брат в «Родині». — Сховайте гроші до кишені, і фертік! Або стривайте, я вам щось скажу… Як маєте ще свою п’ятку, то поставте разом десять золотих!.. Даю вам слово чести, що виграєте двацять!
— Ба!.. Ци я знаю…
Та спокуса була завелика. Старий ще вагався, непохочував, але в його душі вже таїлося бажання виграти!..
— То, каете, за дуляр — заплатите два?..
— Так! За п’ять — десять, за десять — двацять, за доляр — два!
— Ба!..
Старий поміркував, поміркував, потім роззувся з одного личака, добув з нього вовняну онучку, з онучки білу шматину, а зі шматини — жмут зелених папірців… Грачам заіскрилися очі. Тепер всі три чигали над старим, гей кати над грішною душею. Рябопикий прихапцем накрив долонею крайню карту і шепнув старому.
— Ґаздо! Ставте на цю, що я тримаю! Це лялечка!..
Бойко тремтячою рукою положив доляра і обернув карту.
Була чиста, білесенька… Програв. Паяц миленько всміхнувся й загорнув гроші до кишені. Старий лише по полах вдарився.
— На маєш!.. О то-сте мене нарадили!.. Пішов дуляр, як у дим…
А Паяц вже наново розкладав карти та співав свою «американську трамбулянку». В тім одна карта випала йому з рук, і він схилився, щоб її підняти. В цьому ж менті рябопикий зручно вхопив з його колін другу карту і показав старому: це була «лялечка»… Рябопикий взяв її в зуби, легко загнув один кінчик і знов поклав на своє місце. Бойко зрозумів у мить, куди стежка в горох. Не розбираючи довго, поставив цілих п’ять долярів на назначену карту. Обернув… і глухо зойкнув. Карта зі загнутим кінчиком була чиста. П’ять долярів йно хвостом мелькнуло…
Старий мов не той став. Як ужалений, зірвався з лавки та схопився руками за голову.
— Йой, Боженьку!.. Люди добрі!.. Ба що ж я роблю?.. Та то не мої гроші… Пане, паночку ласкавий!.. Віддайте той раз, віддайте!..
Та його вже ніхто й не слухав. Ціла «Родина» пантрувала тепер саме, як би то хитро і мудро звіяти з ваґону. Найстаріший брат рушив попереду. Приязно поклепав бойка по плечах і сказав сміючись:
— Ну, стрийку, то трудно. Сліпий у карти не грає. Треба було краще дивитися. Бувайте здорові і тримайтеся вітру.
Старий широко розкрив очі і твердо стиснув ґудзувату палку в жилавій руці.
— А шахраї, а видридушники! То ви всі три були в змові?! Стій, не пущу! Віддайте мої пінязи!..
Та тут нараз найстарший брат в «Родині», що мав шрам через чоло, а течку на акти під пахвою, розмахнувся з усеї сили і тріснув бойка п’ястуком межи віч, тоді як середущий, з віспуватою пикою та жіночою парасолькою, зацідив «стрийкові» «з вінкля», під бороду. А наймолодший в «Родині» Паяц, оцей милий хлопчина з рум’яним личком і синіми очима, для кращого розмаху відступився взад і копнув старого в живіт. Потім вирвав йому з-за пазухи решту зелених папірців, мов той в’юн, плигнув на плятформу, а звітам по залізній драбинці смикнув на дах. Вслід за ним, насунувши капелюхи на очі, чкурнули і старші брати.
Бойко не відразу звалився з ніг. Як запаморочений, чіпаючись стін та лавок, він ще пустився навздогін за грачами. Та у дверях захитався і важко грянув горілиць на землю. З його грудей вилітав тихий стогін. З рота і носа червоною стрічкою слезила кров і капала на запорошену долівку…