— Трапляється теж зо мною така біда, що я зовсім затрачую свідомість та попадаю в якийсь дивний обморок до того ступеня, що й про їжу забуваю. Це буває переважно тоді, коли сяду в тіснішій компанії грати в карти. Не перечу, що раніш я теж любив заграти в карти; особливу ж ціну надаю таким грам, що розвивають наш інтелект і при яких треба багато думати, наприклад, «очко» або «66». Та ще ніколи такого не бувало, щоб я три дні підряд сидів при картах, забувши про ввесь світ і про себе самого.
…Прийшов отой святий Великдень. Ну, самі знаєте, як то буває: чужина, бо чужина, скрута, бо скрута, та все ж, я воно не було б, а такий роковий празник треба гідно відсвяткувати! Так само і в мене: не перечу — було що випити, було і чим закусити, бо й дружина тричі на кухню з братванками обернула, та й хоч і різників трошки нам поліція переполоскала, то все ж таки я ще вспів на час пристаратися і шинку, і ковбасу, і все, що годиться. І так, взагалі, як чую від людей, цьогорічний Великдень у нашому таборі пройшов доволі величаво. Кажуть — на майдані була велика «кірхпарада», служило сім священиків, співали три хори, ну, а далі посвячення пасок, гагілки, обливання водою… Та що мені з того всього, коли я нічого не чув і не бачив! Як у Велику Суботу прийшов від Плащаниці та як засів з камратами до карт, то аж у Світлий Вівторок опівночі поцілував стіл і перестав грати. Ви подумайте! Таке врочисте свято, Христове Воскресення, а я — гей той кальвін нехрещений, і в церкві не був, і футбольних змагань не бачив!
— Та ви гадаєте, що це вже кінець моїм стражданням? Куди там! Колись, давненько, ще таки либонь у школі, я читав, що в субтропічних країнах лютує така пошесть — сп’ячкою її звуть. Сяде собі такий кольоровий чоловічина де-небудь на бамбуковому пеньку і спить. Спить, спить день, два, три, цілий тиждень, аж засипляє на смерть… Боюсь, чи я часом не заразився від когось тією страшною недугою. Бо я так само, надто ще після того, як хильну через міру самогону, коли ляжу спати, то сплю, сплю, сплю і проснутись не можу. А коли вже вкінці проснуся, тоді мене нападає інша, теж доволі небезпечна слабість: позіхання! Не встигну винести крісельце перед барак та сісти собі на сонечку, а вже позіхаю, та так широко позіхаю, трохи рота не роздеру та щелепів не позриваю. А раз — таки зірвав, чесне слово! Як позіхнув собі знебачки, та так щиросердечно, на ввесь рот, а долішня щока — хрусь! — і вискочила з замків! Та тоді саме, немов спасення з неба, надійшов наш пан бльоковий, хлоп — як мудь, щовечора ходить до клюбу і тренується в боксуванні. Він зразу кинувся мені на рятунок: як трахне мене правим серповим, а щока — гоп! — і заскочила на своє місце! Та й славити Бога, що заскочила, а то зараз пополудні я мусів ставати до фотографії, бо виготовляв собі папери до Канади.
Уявіть собі, до чого подібна була б моя відбитка, коли б наш пан бльоковий не припасував був мені щелепів і не стулив роззявленого рота!
— Отак, мій друже, я караюсь на тій нещасній еміґрації! Це не життя, а мука. І що мені, кінець кінцем, тепер ще залишилось? Здоров’я зруйноване назавжди, нерви знищені, духова рівновага захитана… Що робити, сам не знаю. Хіба — вдатися ще раз до лікарів. Може, ви знаєте якого доброго спеціяліста?
— Знаю, — кажу, — знаю дуже доброго спеціяліста, який напевно вилікує вас з усіх страждань.
— Спасителю мій! — зрадів мій побратим і повис мені на шиї. — Давайте мені його сюди! Де він? Ви знаєте його адресу?
— Знаю.
— Ну, ну, кажіть, я вже записую!
— Будь ласка: Адміністративний бльок, кімната 41. Не дверях є табличка: Уряд праці.
— Що?!..
…Не хочу детально описувати тієї бурі та колотнечі, що скоїлась опісля в 15-му бльоці. Скажу лише, що й від американських літаків під час нальоту я так швидко не тікав, як тоді з мешкання мого щирого друга. Само собою, що з того часу мій друг Осип не говорить до мене, ні не здоровкається і взагалі бойкотує мене на кожному кроці.