А мені тоді — а-а-а… — як би хто попід серцем маслом помастив, така була з цього задоволена!
— Так-то так, — сумовито зітхнув пан Консервович. — Ви-то, може, були і вдоволені, не перечу, та мені тоді не з медом було, як лопнула рура, а вода затопила половину бараку. Та й ще, в додатку, за направу пошкодження довелось мені з власної кишені 50 марок заплатити…
— Гей, люди, але ж якась помста мусить впасти на тих німаків! — непохитно заступала свої погляди пані Настя Круглобока.
— Але при чому тут моя рура?! — втратив нарешті терпець і пан Консервович. — Та й дякую вам в імені всього табору за тую рекляму, яку ви нам зробили: тепер німці ходять по місті та скрізь розбубнюють, що в нашому таборі свинять на кожному кроці! Отак через одну паршиву вівцю…
— Хто паршива вівця? — запірилась пані Круглобока. — Я паршива вівця? Ви бачили в мене пархи?..
…Край оцій дискусії, що сходила звільна на зовсім неакадемічні стежки, поклав кінець кінцем пан меценас Закарлючка, що з титулу свого уряду мав тут, як би не було, кінцеве та вирішальне слово. Він повчив обвинувачену, що вона ніким не покликана карати німців за воєнні злочини та всякі насильства, бо від того був Міжнародний Трибунал у Нюрнберзі. Натомість за нарушення 15 параграфу таборового правильника про зберігання чистоти та внутрішнього порядку обвинувачена покарана гривною в сумі 50 марок.
Засуджена зголосила апеляцію і заповіла, що як її діло не буде зверху, то вона готова рекурсувати аж до самої пані Рузвельт, бо гадає, що жінка за жінку все ж таки заступиться.
Найновіше чудо техніки
Ще поки проголошено присуд у справі таборянина Анатоля Костенка, обвинувачений підвівся з крісла і спитав здавленим голосом:
— Можу сказати моє останнє слово?
Начальник Адміністративно-Карного Відділу, пан меценас Закарлючка, подивився з-поза окулярів у роговій оправі з чималим співчуттям та спожалінням на скоцюрблену постать підсудного, на його розпанаханий лоб, попідбивані очі, запухлий ніс, на руку, що бездушно звисала на білій пов’язці, подивився та й згідливо хитнув головою:
— Говоріть, говоріть.
— Світлий Суде! — промовив обвинувачений. — Мені зовсім не важно, яку кару ви на мене сьогодні наложите: чи мене виправдаєте, чи скажете повісити на найвищій альпейській сосні — мені однаково! Та й у ніякому випадку я не матиму жалю ні до вас, пане меценасе, ні до пана голови табору, та хоч би й до приявного тут на залі пана команданта поліції. Зате ж ношу в своєму серці глибокий жаль до новочасної науки і техніки! Що тут довго воловодитись: я вже не вірю, мої панове, в жаден поступ і найновіші здобутки людського духа! Ввесь отой шум та гармидер про століття атомової енергії, літаючі ракети, рейдар і зв’язки з Місяцем, — це все, вибачайте за двозначник, і не скажу, що воно таке… дурноляпство, бридня, та й годі!
Насправді воно було так: прийшов на нашу залю мій щирий друг, Володя Шостакович, та й каже: — Толя, купи мотор!.. — А йди ти к… звідки прийшов! — відпекуюсь. — На біса він мені здався, твій мотор? Все одно їздити на ньому не потраплю, бо й зроду-віку на такому чортополосі не сидів… — А він, той самий Володя, ну, таки просто благає: — Купи, Толя, побратиме дорогий та рідний! Першоклясна, каже, машина. Найновіше чудо техніки! Сядеш — так і сама тебе везе, аж іскри креше! Амфібіяльна, каже, штука: як добре попреш, то й до Америки по воді заїдеш. Невидальщина та й небувальщина!
— Гм!.. — міркую. — Хир його знає… Може, воно таки справді — чудо техніки?.. Ану, якби так попробувати!.. А був я тоді саме при копійчині: трохи «бруху» пустив між запроторений народ та й декількох п’ятьорочок позбувся. Ну, кажу, Володя, давай! Робімо ґешефт!.. Торгувались, торгувались, Володя правив тисяч так чи і не з вісім, я давав чотири, і взагалі, вийшло таке заплутане діло, що й досі не знаю: купив я той мотор чи, бува, таки і не купив… Найголовніше те, що могорич зараз запили, як і годиться, скитальську душу розвеселили та еміґрантську журбу-горе розігнали… А тоді я й кажу: — Ну, Володя, давай це найновіше чудо техніки! Побачимо, що воно за штука! Їхати бо то я, нікуди правди діти, зроду-віку на такій кобилі не їздив, та раз сказано — століття атомової енергії, літаючі ракети, рейдар і міжпланетна комунікація, — так наше діло горою! Є ж, кажуть, літаки, що самотужки літають, без хлопа, ану ж, трястя його матері, людський інтелект так уже високо двигнувся, що й таким мотором кермувати не треба, ні гальмувати його, ні додавати газу, ану ж він тебе саморуч просто на бльок завезе, ще й по східцях на перший поверх витаскає? Раз сказано — чудо, так чудо!