B тому самому бараці, де була шевська майстерня, жив також пан Аполлон Рибка з сім’єю. Та не в тому справа, що він там жив, та й що мав таке прекрасне клясичне ім’я, та й що був колись доцентом краківського університету і понаписував скирту вчених книжок, перекладених, до речі, на чотири заграничні мови. Справа, бачите, ось у чому: якби колись, ненароком, вибухла наша держава, а в цій державі я мав посаду достойника, що розділює ордери та хрести за хоробрість, то першої кляси хрест за геройські подвиги я присилив би на грудь доктора Аполлона Рибки! За віщо?.. За те, що він відважився і дав себе насильно евакуювати, обвантажений сімейкою в числі десятеро осіб, при чому тая десята особа подорожувала «зайцем» у матірному лоні аж до Штрасгофу, і щойно там явно-славно прилучилася до транспорту. Ну, що ви на це скажете? Гм?.. Така собі на нинішній скрутний час «невеличка сімейка» з десяти осіб, — в тому лише шестеро юнаків, шість розбийголов, шість непосидющих вітрогонів, що то кожний — коли не альпініст, то пластун, як не пластун, то копун, або якийсь інший фізкультурник!.. Попробуйте ви їх приодіти та взути! Чи ж то не сизифовий труд, чи ж то не безприкладне геройство — взяти на свої плечі такий непосильний понадлюдський тягар? Ще там з одежиною було пів біди-лиха, тим сушила свою голову пані добродійка, та вже просто в могилу заганяла доктора Рибку вічна турбота: що його придумати й як поштудерувати, щоб сімейка не лазила боса. Ота настирлива турбота приневолила кінець кінцем доктора Рибку кинути посаду в таборовій гімназії, бо нікому було щоднини сидіти сиднем у шевця та вговорювати його, та принукувати і наполягати, щоб латав сімейні шкраби і шкрабенята.
Ну, а що вже вишасталась вся сім’я на цього майстра, то й нічого казати: діти, бувало, вдома ледве чи коли-небудь скоштували, який смак у чоколяді чи в родзинках, — все мандрувало до шевця. А вслід за їстивними продуктами помандрували з хати інші статки: льорнетка, шлюбні обручки, килим, «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва» в золочених рамах і радіоприймач.
Аж настало таке люте врем’я, що й нести вже не було що і платити нічим, а подрантаного ходяччя назбиралося, хоч гать гати. Прийшов тоді доктор Рибка до ясновельможного пана майстра та й каже:
— Пане майстер, — каже, — така і така річ: роботи для вас, як бачите, маю без кінця і міри, та тільки сам уже не знаю, чим вас за неї гонорувати. Може, зробимо так: потрудіться, будь ласка, до нас до хати, пооглядайте собі все те, що там ще залишилось, і що припаде вам до вподоби — те й беріть.
— О’кей! — великодушно згодився пан майстер. — Може бути і так, я свій чоловік, зі мною, як з дитиною.
Заходять у хату, доктор Рибка порозмикав навстіж всі шафи і куфри, які вже віддавна світили голим дном, пан майстер досвідченим оком бистро зорить та мишкує сюди-туди… і неохотно крутить носом. Справді: сама мізерія!.. Шо тут брати?.. Раптом очі в нього заблисли: помітив новенький фотографічний апарат!
— Пане докторе! — каже він тоді. — Ви знаєте, що я вам ніколи в нічому не відмовив і завжди старався йти на руку… Дайте мені оцю штуку, оцей ніби апаратик, а я сумлінно обіцяю вам, що буду облатувати вашу многолюдну сімейку так довго, доки УНРРА не перетранспортує її до Параґваю чи до Патагонії, де, очевидячки, взуття — річ зовсім безпотрібна.
— Добре, — відповів пан Рибка, — йшли ви мені на руку, піду і я вам та відступлю вам цю штуку, але в заміну за три пари копит, жменю кілків, кільце дратви та й клапоть шкіри на латки. Згодні ви, пане добродію, на таке діло пристати?
— Авжеж, що згодний! — аж підскочив на радощах пан майстер. — Та пане докторе, та за такий апаратик я вам відступлю не то що три пари копит і жменю кілків — за нього я вам віддам цілу майстерню, з усім крамом та з усіма причандалами, з шильдом і патентом! Бо то і, правду кажучи, оце паршиве ремесло мені геть осточортіло, і я віддавна вже хотів на нього наплювати! Доволі страждань, ганьби і поневірки!.. Саме недавно я справив собі ДКВ на 250 коней, а як лише небо проясниться — беру свою наречену, саджаю її в причіпку і вйо! на прогульку по всій американській зоні, по всіх українських таборах! А не доставало ще мені до повного виряду фотографічного апарату. Бо то, знаєте, як чоловік їде на прогульку вдвійку з нареченою, то по дорозі трапляються всілякі красні краєвиди, що їх варто відбити… Пане докторе, знаєте що?.. Так, щоб мені, ні вам не було кривди, додайте мені до цього інтересу ще оце автоматичне перо, що стирчить вам у нагрудній кишені!