Від цеї події минуло кілька літ. Вчора ввечері, вертаючи зі Львова, якось несподівано зустрів я знов того самого бойка. Він навіть мало що змінився… Те саме черстве, бронзове обличчя, та сама щира усмішка під сивіючим вусом, ті самі білі, як ріпа, здорові зуби. В роті торчала люлька, набита махоркою, між колінами — ґудзувата палка і малий вузлик, що з нього пахло житнім хлібом.
Я почав з ним розмову.
— Вас, — кажу, — здається, напали були раз бандити в оцім поїзді?..
Старий добув люльку з рота і нахилив праве вухо.
— Як каете?..
Я повторив своє питання дещо голосніше. Він помовчав добру хвилю, а потім вдарився рукою по чолі.
— А!.. Ви, певно, каете ведлук тих ґунцвотів, що то грали на ту якусь… іно вимовити… Ая, ая. То мене тоді так вирихтували. Ну, але то вже буде кавалок часу… Чекайте-но! Ая: так, так… Мій Микольцьо брав тоді шіфкарту до тої Канади… А!.. Та то, чуєте, сам чоловік собі винен… Бігме-ну! Дурний-вім був, та й тілько. П’ядесять дулярів пішло спати, так во, якби раз плюнув!.. Ладний ґрейцар, чуєте… Га, най там…
Старий похитав головою, здорово потягнув з люльки і пустив мені під ніс хмару їдкого диму.
— А той, чуєте, хоробник, що то так во шахрував тими картами, то якось-то був у мене… Ая!.. Як той кае: гора з горою не зійдеться… Але я — де, де, де! Ані-бим не сподівався… Ну, я кау: якби-сте го вздріли, то не знаю… Бігме-ну. Але бо!.. Він вже не такий фіфак, як перше був! Де, де, де!.. Перше то: гуся-сюся! — звивався, гей той цізорик. А тепер — авс капелюх… Присів фостик, аякже. Такий-но став, як щиґлик!.. З колії, чуєте, впав, праву, руку му втєло, малькутом мусить їсти, як має що… За жебрами ходить. Почорнів, зісохся, як та скипка. Ая!.. Якось-ту, недавно, вже не пам’ятаю коли, привів до мене поліцай якогось безробучого. Ніби — на ніч. Сів-си, чуєте, на лаву, жінка поставила му мищину страви, а я розпитую: а що, а відки… А він — ніц! Понурив очі в землю і так сидить. Але глянув я на нього зблизька — ба!.. Ади! То ти такий пташок!.. А видиш! Прийшла коза до воза!.. Відразу-м го пізнав. Та й так мені, чуєте, зробилося по-дурному… Якось так — ані що казати, бо виджу, що голодний, та й каліка, ту й на ніч впросився… Якось не випадає… Спімнув-бим ти, — гадаю-си, — як ти мене в живіт копнув, але най там… Ніц-ім не казав… А він — і повечеряв, і переночував, і рано пообідав, та й ще му стара на дорогу півбохонця хліба дала… Аякже… А він гунцвот, ще й мою новісіньку кацабайку потягнув! Ая, чуєте. Таку вже, відай, злодійську жилку мусить мати… Але най там! Пропало… Або то чоловік світ пережіє?.. Аво!..
Така читальня
Прекрасний Народній Дім поставили в Заліссю. Можна сказати — щось!.. Одноповерховий. Є балькон, четверо дверей і два комини. А вікна то такі вам, як у костелі! Ріжноколірні шибки мають… На крівлі є навіть такий дріт, що громи з неба стягає… На Зелені свята робили посвячення. Величаве було посвячення! Сам пан посол промовляв з балькону… Дві години балакав. Було сім хорів, три оркестри і дев’ять єґомостів. А народу — то так видимо-невидимо!.. Як на відпусті в Крехові. На криші повівав великий синьо-жовтий стяг, а таких менших прапорчиків, то навіть не годен було почислити!.. Так!.. Хто не подивився на новий будинок, то зараз казав:
— О, ті залісяки, то не що-будь! Поставилися!.. Адіть, який палац висадили! Го, го!.. Ну, ну!..
…Хоч воно, щоправда, не штука забити крука… З будовою пішло, як по маслі. Площа була ще сперед війни, дубину й десять стосів каменя дала громада, дахівок наробила кооперативна дахівкарня, а на решту прийшли гроші з Америки.
Але свої люди також чимало причинилися! Аякже! А от цего тижня пізвали до суду одного «комітета», якому, кажуть, прилипло до пальчиків 50 долярів… Тільки ви цього нікому не балакайте!.. Так сталося — трудно… Ґрунт — що дім поставили. А решта — аво!..
Якось тамтої неділі був я знов у Заліссю. Посилали мене від нашого Виділу з таким письмом… Прийшов я, значить, до села та й питаю за читальняним головою. В читальні — кажуть. Ну, гаразд. Заглянемо і туди.
Приходжу до читальні, а тут вам тихесенько — хоч маком сій. Спокійно. Дощик до вікон собі бубнить, якась мушка бринить в куточку. Шевченко з Франком поспускали вуса додолу… Задумалися… Книжки в бібліотеці замкнені на ключик, а часописи, звинені в трубку, під столом валяються. А за столом позасідали просвітяне-виділові. Голова, містоголова і секретар… Склонили голови на груди, очима кліпають та й ногами баламкають. Бо то, знаєте, при слоті, дуже гарно дрімається… Передав я їм своє писаніє, та й розпитую про це і про те.