Пан голова безрадно здвигнув раменами:
— Так, панове, але ж, кінець кінцем, хтось мусить нарізати та наколоти дров хоч би на завтрішній обід. А раз ви страйкуєте…
— Та ми вже не страйкуємо! — загомоніли в один голос члени комітету і затріпали руками, як би відхрещувались від чорта. А пан Онисько Макогін з нетаєною досадою добавив:
— Не страйкуємо, бо наш народ до демократії не доріс!
— Ну, як так, то це інше діло, — каже пан голова. — Та ви подумайте, мої панове, хто тепер відважиться приступити до нашого жіноцтва, коли воно таке роз’юшене? Післав би туди поліцію, та просто серця не маю висилати безборонних хлопців на певну смерть чи каліцтво. В жіночих руках — сокири, поліна, а в поліцистів тільки й озброєння, що білі перев’язки на рукавах.
— Може б, так пожежну сторожу змобілізувати? — піддав думку пан секретар.
— Це, між іншим, уже традиційний і загальнопоширений на заході демократичний спосіб розганяти демократичні збіговища при допомозі сикавки. І в Америці воно часто-густо практикують, і в Англії, ба й навіть у нас, у Львові, за панського гніту незрідка практикували.
— Маю! Маю! — великим голосом возопів пан Онисько Макогін, а сам аж прояснів, аж розпромінився. — Маю перша кляса ідею! Пане голова, накажіть вдарити через таборове радіо зондербефель, що в кухонному бараці видають надзвичайний приділ для жінок! Ви побачите: все бабство кине роботу і наглуми побіжить в чергу!
— Точно! — захоплено притакнув Юхим Юхимович, а вслід за ним Гриць Чуперчук ще від себе попросив пана голову, зложивши руки, як до «Отченашу»:
— Вдарте, паночку, вдарте цесбефель, хай бабнє розійдеси та й не робить нам сорому…
Поглянув пан голова на пана заступника, а пан заступник на пана секретаря, а пан секретар ще для певности зазирнув до паперів, що лежали на столі, та й каже:
— Ну, добре, це можна би зробити, але ж ви нам, панове, ще й досі не з’ясували основного: з якої речі ви проголосили, страйк? Бо, хіба, якась причина мусіла бути?..
…Сталося!
Одне необачне питання — і перемир’я взяло в лоб!
Членів комітету немов би щось кольнуло попід печінки: вони як сиділи, так і всі нараз позривалися із стільців, насуплені, набурмошені, їхні щелепи грізно зціпились, а з очей посипались недобрі іскри в бік батьків народу з Президії Таборової Ради.
— Ге! Питають, чи була причина? — процідив крізь зуби пан Онисько Макогін. — Була, панове, була! Ви нам тільки скажіть, будьте ласкаві: де ділися наші цигарки?!
— Да-да! Де ділися наші цигарки?! — громовим басом загримів Юхим Юхимович, а вслід за ним Гриць Чуперчук, як далекий відгомін, добавив:
— Ба!
Лобова атака страйкарів була спрямована в найслабше та найчутливіше місце противника потойбіч барикади! Під тим немилосердним ударом батьки народу не встоялись у боєвій лаві, зробилися отіцькі! Президія Таборової Ради в одну мить перетворилася в таборову безрадність…
— Ой, панове! — простогнав зламаним голосом пан голова. — Ви питаєте, де ділися ваші цигарки… Таким самим правом я можу вас спитати: де ділися наші цигарки?.. Панове, це катастрофічне нещастя впало, мов грім з ясного неба, на нас усіх, на ввесь табір! Зразу, як знаєте, всі працюючі отримували по чотири коробки. Опісля прийшов розпорядок — по одній… а ось тепер, уже два тижні, ніхто в таборі не одержав ні одної цигарки… Я сам, мої панове, від учора ні разу димом не затягнувся… Ви розумієте: я, налоговий курець, що звик був окурювати по 60 цигарок щодня… Мої панове, мені вже дур до голови вдаряє, я не їм, не сплю, я ходжу, мов не свій!..
— А я, думаєте, що? — важко зітхнув пан заступник голови. —Я ще позавчора мав цигарку в роті! І то як? Зійшлися ми в чвірку з паном командантом табору, з отцем парохом та з паном предсідником таборового суду, розпарцелювали цигарку на четверо, кожний потягнув собі трошки та й так якось задурились, як немовлята «дурачком». Правда, вчора випадково я знайшов біля восьмого бльоку досить товстого «бичка», але зараз мусів поділитися з дружиною… А от уже сьогодні сам не знаю, що зі мною твориться! Розпука! Чиста розпука!
Такого розвитку подій члени страйкового комітету аж ніяк не очікували… Навпаки — вони були певні, що противник, силою своєї урядової поваги та переваги, накинеться на них мокрим рядном, буде пручатися, відбиватися, ламати копії. А тут тобі — маєш… Ти ще не вспів почати штурму на ворожі позиції, ще не вижився у вирі боротьби, ще не насмакувався випарами ворожої крови, а тут тобі ворог уже заткнув на барикаді білий прапор!