Ну, звичайно, миролюбна постава членів президії значно послабила та злагіднила воєнний запал членів страйкового комітету. А що керівник баталії, пан Онисько Макогін, перший запалювався до бою, то він, само собою, також перший зм’як і затрубив до відступу.
— То така річ, прошу пана голови, — сказав він уже зовсім поміркованим тоном. — Ми є народ чорноробочий. МИ задармо калорій не псуємо. Ми працюємо і за свою роботу жадаємо того, що стоїть в табелі. А що нам того не дали, то ми скористали з припадку, що є демократія, взяли та й застрайкували. Та тепер бачимо, що ні управа, ні таборова рада нічого в тому не винні, бо тут діє вища сила… Ну, тоді інша справа. Е, пане голово, знаєте що? Є в нас у таборі всякі партії, та ми, курці, це така партія — понад усі інші. Ми мусимо йти спільним фронтом і триматися купи, бо як самі себе не порятуємо, то ніхто нам не поможе. Я маю тут трошки бакуну… Моцний він, бо моцний, відомо — сампантре, може, і крихту замоцний, як на ваше делікатне піднебіння, то годі… Не погнівайтесь, панове, та й не погордіть… Прошу вас ґречно — закурітьси!
…Ні, ні, навряд, чи є де-небудь така фарба, такий пензель, таке перо і такий атрамент, що ним вдалося б змалювати й описати оте зворушення, оте потрясення, що його зазнали батьки народу на самий звук слова — закурітьси!
Вони не знали, що їм робити: плакати чи сміятись, танцювати на радощах чи цілувати й обіймати членів страйкового комітету! Вони рвучко й хвацько, мов бистроногі олені, повискакували один наперед одного з-поза столу з такими одчайдушними, радісними вигуками, якби кожному з них встромлено в кишеню канадійський афідавіт.
— О, будь ласка, будь ласка! — засукував жмені пан голова, і він таки перший присадився до капшучини з бакуном. — Мої панове, ми зовсім не сердимось, нам і не сниться погорджувати вашим почастунком! Ми надзвичайно раді, щиро вдячні!.. Тільки… от, паперців під рукою не маємо!.. Гей, панове, паперу! Давайте паперу! Запалимо люльку миру!
І пан голова президії, а за ним і пан заступник, та й, очевидно, пан секретар у гарячковій поквапливості і нетерплячці стали ритись, гей кроти, в скирті урядових актів… Пану голові попався під руки найновіший розпорядок Таборової Ради, пан заступник поцупив обіжник Центрального Представництва, а пан секретар став крутити трубку з найновішого числа таборової ґазетки… І так, за п’ять хвилин, уже вся канцелярія потопала в чорному тумані їдкого, отруйного і задушливого чаду, що садив надвір через вікна, як дим з комина крематорії…
…Аколи вже присмерком наші страйкарі покидали маґістратські пороги, тоді Юхим Юхимович Трохименко, немов би собі щось пригадав, бо постукав себе пальцем по лобі та й каже:
— Інтересна штука ота сама, як її звав — димократія… Отак це ми, значить, і виграли страйк за цигарки: не хватало того, що нас баби полінами наколотили, то ще й пани, дай їм Боже здоров’я, скурили нам решту махорки.
— Ех, ти, темна масо! — глумився з нього, а може й із себе самого, пан Онисько Макогін. — 25 років сяяло над тобою сонце сталінської конституції, а тобі ще й досі не ясно, що з бабами і з панами наш брат ніколи не дійде до ладу.
— Да-да! — розгублено притакнув Юхим Юхимович, а за ним і Гриць Чуперчук, як далекий відгомін, добавив:
— Ба!
Ходження запроторенця по муках
Переставилась запроторена особа, а її душенька притьопала до раю. Обступили її зразу урядовці Райської Канцелярії та й беруть на допит.
— Ви якої нації? — питають.
— Українець, — каже запроторена душа.
Здумались урядовці Райської Канцелярії! Аж крилами з дива затрепетали, гей трепета листячком зашелестіли…
— Агій! — кажуть. — Що це вам, українцям, приплило до голови, що від якогось часу так масово претеся на той світ? Хіба ж небо створене лише для вас? Та й чого вам так квапитись до неба, коли тепер ваша земна батьківщина перетворилась в «рай»?
А запроторена душа роз’яснює, в чому справа, розтолковує:
— Даруйте, — каже, — хай мене Бог милує, я не з батьківщини сюди попала, а з американської зони… Я, можна сказати, з тих переселенців…
Райські урядовці багатозначно переморгнулись один з одним.
— Ага, то ви така птиця!.. А картонку ДіПі маєте при собі?
— Не маю!.. — виправдується запроторена душа. — Коли я на віки-вічні попрощала мої тлінні останки, тоді ще раз заскочила до УНРРА, щоб мене там запевнили, чи дійсно треба брати ДіПі-карту на той світ, чи не треба. Мені сказали: «Не треба! Там, на тому світі, одержите небесну картку, небесний приділ манни та небесну кількість кальорій».