— Як же тут у вас, — кажу, — праця поступає?
— Та во, так во…
— Бая…
— Аво!..
— Ну, в читальні, то в вас не дуже глітно, — кажу далі.
Голова розкрив заспані очі та оглянувся по порожній світлиці.
— А ні, — притакнув, — цілком глоти немає…
— Ви, — питаю, — певно, частіше ввечері сходитеся?..
— А так, сходимося. Аякже. Часом, во, прийдуть сусід Гарасим, часом ще дехто… Довго не світимо, бо ґайсу шкода. Ну… воно навіть нема так чого… Ще зимою, як зимою, але літом?.. Але-во!.. Духота, знаєте… Так вам парно, хоч гинь. На свіжім воздусі краще посидіти. Здоровіше. Ми сьогодні тільки так-во, при слоті…
Тут нараз секретар читальні, що дрімав любенько та кивав головою, так здорово колихнувся, що аж телепнув бородою до стола. Він зараз і прокинувся з дрімоти. Ми привіталися, я цмокнув його в руку, бо він, кажуть, якийсь мій трохи стрийко. Він тутечки, в Заліссю, найкращий аматор. Яку йому ролю не дай — відіграє як німий!
— Що ж, — кажу, — стрийку, представлення тепер робите?
Стрийко три рази пчихнув, два рази позіхнув і раз плюнув.
— Ні, — каже, — не робимо. Пощо та нащо? Від своїх людей останній ґрейцар видирати?.. Ти не бачиш, який тепер крипір на світі? Соли нема за що купити… Перше, як у нас не було власної домівки, то ми старалися… І сюди, і туди, штукували, як могли… Нарід мучився, недосипляв, на проби лазив. А нині ми на бороду плюємо! В нас є свій дім, чоловіче!
— То, певно, якісь концерти устроюєте, реферати?..
— Ні… А пощо? Ніби Шевченкове свято вже клеїлося, але якось розійшлося. Франкове туй-туй мало бути, але наш діріґент якраз тоді женився… Ну… та й наші люди вже нецікаві на таке… Вже їм то переїлося… Бо перше — о!.. Ба як же!.. В нас щонеділі було щось нового! Як не вистава, то концерт, як не концерт, то реферат… Тому-то наші люди не такі, як у вас. Трохи більше отесані. До читальні їх не тре мотузком тягнути… Але тепер у нас є свій дім, то ми не журимося… Аво!..
Тут і сивенький містоголова, що досі довбав соломкою в усі, сказав своє слово:
— Ойой, Господи Боже!.. Тьфу!.. І нащо то, і пощо то, і кому то — я не знаю!.. Ну, не знаю!.. Бігме-ну!.. Якісь реферати! Тьфу!.. Та нащо? Крик в читальні робити? Насходиться вам таких, ойой, таких, вибачте за слово, дрантюхів, смаровозів, а як пічнуть сєнди, а тенди, а дискусію, а політику, а таке-во — тьфу! В нас так нема. По інших селах якісь партії, якісь сельроби, націоналісти, а в нас тихо-ша! Спокій… Дім свій маємо, посходимося, посидимо так-во, як нині, і фертик…
Так і не договорився я з просвітянами з Залісся. Бо ніби — що з ними балакати? Вони мають свій дім, і фертик!
Проблєма
— Пане товаришу, справа поширення нашого персоналу в нас поки що неактуальна…
— Пане директоре… я це розумію. Але моє положення…
— Але ж, пане товаришу, ми дуже добре розуміємо ваше положення. Но так… воно справді критичне… І взагалі теперішня ситуація є просто безвихідна! Сьогодні цілим світом трясе невмолима економічна скрута. Це лиш так говориться, мовляв, банкротує Креґер, банкротує Форд, а українські кооперативи стоять, як мур!.. В нас же обороти впали, службовиків редукуємо, платні редукуємо…
— Пане директоре… щодо платні, то я згодився би на будь-що. От, аби прожити…
— Но так, пане товаришу! Ми все те дуже добре розуміємо! Але скажіть, ради Бога, що з вами зробимо, де вас притулимо?.. Про бюрову працю не може й бути мови!.. Впрочім, як знаєте, сьогодні скрізь обов’язують т. зв. «перегони праці»… Сил до праці — багато! І то сил першорядних, висококваліфікованих. Приміром, у нас на становищах маґазинєрів працюють люди, що покінчили за границею високі технічні школи, люди з докторськими дипльомами!
— Пане директоре!.. Я й не думаю про бюрове заняття… Я можу стати до якої-небудь фізичної праці… До найтяжчої! Я хлопський син, мені робота не страшна!
— Но так, очевидно, пане товаришу, ми це розуміємо. Але ж ви числите на фізичну роботу, а ми фізичних робітників не потребуємо.
— Пане директоре!.. Я не мав цього на гадці… Я… я…
— Но, прошу?
Влодко замовк. Затиснув зуби і відвернув голову на бік.
Начальний директор поважної кооперативної установи з-поза блискучих окулярів холодними зіницями пронизував наскрізь згорблену Влодкову постать. Проти нього сидів хлопець літ дев’ятнадцяти, в чорнім, досить підношенім вбранню, в білій сорочці з викладним ковніром, з ясним, буйним волоссям, покрученим та побуреним в усіх можливих напрямках. Велика кругла голова, завішена на тонкій шийці, не трималася просто, а все безнадійно хилилася додолу. Мабуть, з приводу цього Влодкові груди наче запалися в глибоку пропасть, а ліве рам’я було вище від правого. Руки мав сухі, ніжні, «аристократичні» пальці покриті задирками та сірими мозолями на щиколотках. На обличчі не знати було ані краплинки крови. Наче зліплене з воску.