Його пальці не мали аристократичної форми, а були, радше сказати, різницькі, короткі, обрубкуваті, зате прикрашені кількома перстенями з самоцвітами, відповідної товщини.
В тій хвилині поле обсервації заступила мені довга постать мого неоціненого пана інструктора. Пан Макс стояв посередині чи на грані між підземним і духовним світом, тримаючи в руках відкорковану вже пляшку. Ого, тепер я був певний, що зараз почуємо балак!
І справді:
— Високопреподобні отці, шановні панове! — почав урочистим тоном пан Макс. — Поки ще приступимо до справи, дозвольте мені вив’язатись з обов’язків господаря тієї хати. Як, може, панам відомо (уклін у бік підземного світу), в нас на Богданівці припадає сьогодні празник. Тож дозвольте, нашим старольвівським звичаєм, погостити вас, чим хата багата.
— Та йо, дзіська празник! Я знаю, бо ніби сам походжу з тої парафії! — об’явив радісно пан Бик і заметушився на «недокінченій симфонії», якби пробував стати.
Тоді я запримітив, дивлячись попід стіл, як чийсь блискучий носик черевика копнув пана Бика в кістку, і він сів маком.
Тим часом на столі забряжчало скло, і в празничній тиші, яка наступила, почулось мелодійне булькотання розливаного трунку. Був це, відай, той самий незрівняний вишнячок із спеціяльних запасів «Народньої Торговлі», бо зараз після першого тосту за здоров’я гостей з боку підземного світу прийшла ентуз’ястична реакція.
— Клява цьмаґа! — заявив голосом знавця пан Бик, цмокнувши язиком.
— Такий нектар може лише зберігатись в підземеллях Святоюрської гори, — з респектом відізвався пан Шмалємберґ.
— Варто зробити скок на ці підземелля, ха-ха! — зареготав на все горло пан Бик, але блискучий носик черевика знову прикликав його до порядку.
Тоді підвівся на рівні ноги і приступив до столу артист-касир, пан Фелікс Шмалємберґ…
Так саме, а не інакше я уявляв собі в своїй дитячій фантазії, злодія-джентльмена Арсена Люпіна, героя сенсаційно-кримінальних романів Моріса Лєблянка! Пан Шмалємберґ, знаний поліції кількох держав теж під іменами «Маґік», «Барон» та інші, був джентльменом на кожному цалю. Середнього росту, худорлявий, смаглистий, з орлиним, трохи семітським профілем, з елегантними жестами й манерами, і словом, — тип сальонового лева. Вечірний одяг (у Львові казали «смокінг») лежав на ньому бездоганно, ніби на якому графі чи фільмовому акторі.
А що було ще характерне в його одязі, це чорні шовкові рукавички, які він раз у раз трохи нервово то втягав, то знімав із ніжних, «музикальних» пальців. Під пахвою тримав шкіряний портфель і, коли наблизився до столу й поклав на ньому цей портфель, знявши при тому чорні рукавички, то це робило таке враження, що ось доцент університету появився на катедрі й починає читати свою лекцію.
— Поперед усього хочу подякувати панові Максові за гарний почастунок, — сказав найчистішою українською мовою (з галицьким акцентом, очевидячки). — Не думаю, що той «Бачевський», яким ми тут розкошуємось, походить з вашого власного погребу, все ж таки з ролі господаря вив’язуєтесь знаменито!
— Дякую в своєму імені і від імени Бачевського, — вклонився пан Макс.
— Дальше хочу заявити, що ми, з приявним тут паном Биком, уповажені перепросити вас, отче парох, і вас, отче професоре, за той неприємний випадок, що вам трапився. Запевняю вас одночасно, що до крадіжки вашої «Омеґи» не приложив рук ніхто з людей нашого кишенкового цеху. Зараз після того, як пан Макс повідомив нас про випадок у трамваї, ми провели приспішеним порядком строге слідство, що устійнило понад усякий сумнів, що скок на ваш годинник зробив позамісцевий злодій, приблуда з Люблина, не зорієнтований у львівських обставинах.
— Така злодійська зараза, — докладніше пояснив пан Бик.
— Еге ж, так ми називаємо людців, що не підкоряються організації і виходять поза межі професійної дисципліни. У згаданого типа ми знайшли цілий склад крадених предметів, які, звичайно, сконфіскували, а з ним самим мала дінтойра доволі серйозну розмову!
— Йо, всипали йому кілька добрих балабухів! — зареготався пан Бик.
Пан Шмалємберґ бистро, зграбно затягнув свої чорні рукавички і відкрив портфеля.