— Отче професоре, — сказав, — я певний, що ваша «Омеґа» знаходиться в цій торбі. Прошу, пізнавайте.
Обернув портфеля й висипав всю його містоту на скатертину… На стіл раптом немовби впав золотий і срібний град або посипались всі зірки з неба: заіскрились брильянти на перстенях і ковтках, блиснули шнурки перлів, нашийники, бранзолети, папіросниці, годинники…
Панотці похилились над столом й ахнули мимоволі, а мій неоцінений пан інструктор аж скрикнув уголос:
— А най тя колька сколе!
— Оце ж і він! Ось мій годинник! — тремтячим від хвилювання голосом сказав о. Каштанович. — Спасибі вам, панове, що відшукали згубу. Я вже казав отцеві парохові і вам заявляю, що мені не важний самий годинник, хоч це, звичайно, антик і родинна пам’ятка. Для мене одне важне: ваше ствердження, що це не львівські професійні злодії зробили мені таку капость!
— Але ж ніколи в світі, отче професоре! Як ви могли підозрівати нас у чомусь подібному? — мало що не обурювався пан Шмалємберґ.
— Ну, то вип’ємо за віднайдену згубу? — висунув проект мій неоцінений пан інструктор, а всі чини духовні та цивільні однозгідно його підтримали.
Радісно задзвонили чарки. Почалася, як то кажуть, дружня виміна думок. Отця Каштановича дуже цікавило, де пан Шмалємберґ навчився так добре по-українськи говорити.
— Як то — де?.. Та ж я ходив три роки до української гімназії в Тернополі. Так, до клясичної. Почав четверту клясу, але не скінчив… Бачите, я походжу з мішаної родини: батько був вихрест, мати — українка. Уявіть собі, мати дуже хотіла, щоб я по закінченні гімназії йшов до Львова на теологію. Але мої батьки згинули в один день у катастрофі поїзду, а мною, сиротою, заопікувався дідо по батькові, страшний ортодокс і вчений тальмудист. Той, знову, напирав на мене, щоб я зірвав із християнством і вчився на рабина. Як бачите — не вийшов з мене ні священик, ні рабин.
— Але вийшов злодій, — додав пан Бик, уже трохи з хмелем в чубку. Він геть зовсім стягнув із шиї яскраву краватку — «хомут», як сам її називав, порозпинав накрохмалений панцер сорочки, підійшов з чаркою в руці до нашого отця пароха і почав викладати своє «курікулюм віте»:
— Прощу отця єґомостя, він є мішанець, зі шмайґелесів, але я походжу з чисто руської фамілії, Грецько-католик! Та моя старенька була сторожихою на Городецькій, проти Копиткового, а я сам гуляв з горнятком по какао до української захоронки, там, у подвір’ю, де був Сокіл Третій, може, отець собі пригадують?.. Там стояла американська голодна кухня!
— Добре, добре, скажеш те все на поліції, — поклепав його по плечі пан Шмалємберґ. — Збирайся докупи, їдемо. Вже час.
— Та куш від мене! — відштовхнув його пан Бик. — То єст мій отец духовний, я належу до його парафії і маю право все йому сказати, як на сповіді. Як схочу, то й в ґрабу його поцілую.
— Ні, ні, цього вже не робіть! — відпрошувався наш парох, ховаючи руки позад себе.
— То хай отец приймуть від мене цих кілька кавалків на Службу Божу, — напирав далі пан Бик, витягаючи з кишені дебелий «баламут».
Наш парох стояв розгублений, не знаючи, що йому робити в такій вийнятковій ситуації з таким ревним «парохіянином». Аж виручив його о. Каштанович:
— На яку Службу Божу даєте? За здравіє чи за упокой?
— Що він таке заливає? — не зрозумів пан Бик.
Мій неоцінений пан інструктор поспішив із виясненням:
— Отець професор питаються, чи той фраєр, за якого даєте на Службу Божу, ще живий чи вже завалив кіти?
— А холєра його знає…
Пан Бик обняв за шию пана Шмалємберґа, відпровадив його під вікно і там пошептав йому щось до вуха. При тому, здавалося, король підземного світу ось-ось звалиться колодою на землю та й ще переверне Арсена Люпіна.
Пан Шмалємберґ звільнився з Бикових обіймів, посадив його, мов малу дитину, на «недокінчену симфонію» і справу з богослуженням з’ясував так:
— Ну, що ж… Закам’яніле серце цього розбійника зм’якло, як віск, і він хоче конче замовити Службу Божу на інтенцію того лахудри, що бухнув цибулю отця професора. Клопіт лише в тому, що ми фактично не знаємо, чи він ще живий, чи вже теплий труп. Бо ми йому всипали такого шпрайса, що він справді до завтра може копита витягнути. То ми так договорились: якщо він з того вилижеться — дамо «за здравіє», а як дасть дуба, то буде «за упокой», добре?
— Та добре, — здвигнули плечима отці духовні, бо й що інше могли сказати на таку пропозицію?