Виконуючи наказ свого повелителя, я знайшов у юрбі народу червоне обличчя пана Матуляка, глипнув на нього раз, глипнув удруге — і тут почало мені щось світати в голові. Пригадалися мені чиїсь інші риси, такі знайомі, такі подібні!
Якраз вертався до мене з повною гальбою мій неоцінений пан інструктор, і я, окрилений своїм відкриттям, крикнув і йому на привітання:
— А пан Матуляк мають такі самі вуса, як пан майстер мали!
— Тихо, дур-р-р-ню! — визвірився на мене пан Макс і якось перестрашено оглянувся позад себе. Потім, підійшовши близько до мене, шепнув:
— Ти бачиш?.. Скотленд Ярд не спить!
Проти нас, спершись на одвірок та лускаючи американські горішки, стояв і приглядався нам прищуреними очима поліційний аґент Коґут…
Якою мірою сни можуть впливати на свідомість людини, зокрема львівської перекупки, про це, може, й не снилося декому з сучасних спеців від психоаналізи.
Прошу собі уявити, що вночі з п’ятниці на суботу, а поправді вже в суботу над ранком, приснився пані Кунеґунді надзвичайний сон. Приснилось їй, небозі, що вона ще молодою дівчиною стоїть, підкотивши спідницю, босими стопами в річці і мочить ноги, а вода — чистесенька, мов сльоза, на дні видно білу рінь і кожне зеренце піску, неначе в дзеркалі!
Мало того: на березі річки (бачить пані Кунеґунда в сні) герцюють, граються молоді коні й жеребці, що в сонному її мареві було підкреслене з особливою плястичністю. О, незбагнена, недосліджена ще таємнице людської підсвідомости, які ж ти чудеса твориш! Ще в п’ятницю нам здавалося, що після всіх тих страшних потрясень нещасна наша сусідка зовсім певно опиниться на Кульпаркові. А тут в суботу вранці пані Кунеґунда прокидається з чарівного сну цілком вилікувана з фізичних і душевних мук, просто новонароджена на світ!
І не диво: в «Єгипетському соннику» видання пана Гануляка стояло під гаслом «Чиста вода» — здоров’я, добра новина, а під «Коні» — великий маєток!
Віщим сном вона зараз поділилась з пані Евдокією Перепелицею.
— Це добре ворожить: ваш старий прийдуть додому, — вирекла безапеляційно наша пані господиня.
— То байка, що прийде додому, трясця на його голову, але ж, кумо, я єстем того певна, що він всі гроші принесе!
Ну, пані Евдокія, знаючи пана майстра, як лихий ґрейцар, щодо цього пункту з грішми мала деякі сумніви, але не хотіла кумі перечити, чи то пак підривати її віру в неможливі речі, рада, передусім, що кума якось позбиралася докупи. В гарному настрої, окрилені, так сказати, новими надіями, обидві супряжниці викотили візок з городовиною та й поперли на базар.
Для мене самого той суботній день був особливо пам’ятний з інших причин: це ж був передостанній день літніх вакацій. Завтра — неділя неділею, а в понеділок починалася цілорічна шкільна мука.
Звичайно такий день кожний школяр присвячував упорядкуванню учняцького еквіпунку, як той жовнір, що мусить перевірити свій виряд, перед тим як має відійти на позицію. Отож, треба було рівненько попришпилювати в зільнику і каліграфічно підписати зібрані під час вакацій та позасушувані листки з усякої деревини, квіти, корінці та інше хабаззя, впорядкувати колекцію метеликів і жучків, заморожених у камфорі.
Далі: пообгортати в пакунковий папір і знову каліграфічно попідписувати двадцятькілька зшитків і нотаток, позатісувати нагостро олівці, наліпити на палету акварельки, поклеїти арабською ґумою подерті підручники, ну, та й переглянути, хоч так «біг-пес-через-овес», матеріял з шостої кляси. Хоч що цього останнього після двох місяців лінюхування далебі не було в мене завеликої охоти.
Саме в розпалі такої підготовчо-наукової праці застукав мене мій неоцінений пан інструктор, що пропадав десь від самого ранку. Вскочив з кухні до покою якийсь сильно розохочений, тримаючи за вухо гладущик маслянки, вже до половини навіть видудлений.
— Що ти робиш, народній приятелю? — спитав, обмахнувши рукою білі «вуси» з верхньої губи.
— Та приготовляю собі все до школи. Листки вже поклеїв до зільника, метеликів понашпилював, тепер хочу зшитки обкладати…
— Начхай на те все. Ходи зо мною. Ти вже обідав?
— Та ще ні…
— Там у братрурі стоїть борщ і зрази з гречаною кашею. Кинь дещо за драбини, але раз-два!
Вже тепер достеменно не пам’ятаю — кидав я щось за драбини чи ні, в кожному разі з великою радістю покинув на столі свої підручники, зшитки, зільники й шкатулки з жучками та метеликами і, як слухняний вояк, подався за своїм командантом.