— Ага! А другу?
— Другу тримав чомусь під хвартухом.
— Знаменито! — похвалив мене мій повелитель. — А тепер поміркуйте лише, докторе, чому пан Матуляк так соромливо ховав руку під тою, хіба найбруднішою у Львові, запаскою? Може, тримав у тій руці щось таке, що хотів скрити перед нашими очима?
— Наприклад — що таке?
— Наприклад, плящину «бунґу» — чистого спирту в стандартній чвертковій бутилці Польського Горівчаного Монополю? Ви, мабуть, не завважили, як він спритно потягнув її з полиці і всунув під хвартух?
— Ні, справді… Але ж кому він поніс її до пивниці?
— Тссс! Ша! — шепнув пан Макс із надзвичайно секретною міною. — Слухай же тепер, народній приятелю: скінчилася забава в Шерлока Голмса і доктора Ватсона. Досить літературних діялогів — приступаємо до акції! Може, через годину, якщо нам Бог поможе, а Коґут не перешкодить, таємниця зникнення пана майстра буде розв’язана, а наші імена перейдуть до історії криміналістики всіх часів. Успіх того підприємства великою мірою залежатиме від тебе — від твого сприту, притомности і витривалости, що так скажу, нервів. Дуже важливе в нашій операції, щоб ти за всяку ціну зберіг суху білизну, бо інакше все провалиться!
Я мусів приобіцяти панові Максові, що не зроблю йому (ні собі) жадної такої прикрої несподіванки, хоч і не міг второпати, в чому діло, який зв’язок має витривалість моїх «нервів» з таємницею зникнення пана майстра?
— Слухай же далі, народній приятелю, — продовжував пан Макс, — закарбуй собі в мозківниці кожнісіньке моє слово. В моменті, коли я тебе торкну отак ногою (тут пан Макс торкнув мене боляче в кістку), ти встанеш з цього крісла і скажеш голосно: «Перепрашаю вас, пане інструкторе, алея мушу йти додому, бо пані господиня будуть на мене сварити». Повтори, що маєш сказати.
Я повторив, що мав сказати, і при тому задемонстрував, як вставатиму з крісла.
— Добре! — похвалив мене мій неоцінений пан інструктор. — Вставши і сказавши мені і панові Матулякові «До побачення», ти вийдеш, примкнеш за собою двері і здорово тріснеш тими другими дверми, від сіней, але сам не виходь надвір, чуєш? Зараз у сінях борзенько скрути на сходи, що ведуть вділ!
— До пивниці?..
— Еге. Тихесенько, навшпиньках, щоб сходи не скрипіли, спустишся до пивниці. Там представляється ситуація приблизно так: під суфітом горить жарівка, яка досить мізерно освітлює підземелля. Але то нічого, чого не добачиш, те намацаєш. Ліворуч, брате Соловію, побачиш рядом, мов канони, бочівки з пивом, але хай це тебе не інтересує, ти зверни свою увагу в правий бік. Там будуть три комірчини, одна коло одної: в першій від вулиці стоїть бочка з кислими огірками, в другій є бараболі, третя, зараз біля входу, це комірчина на дрова і вугілля. Увесь ситуаційний плян змалював мені докладно наш коханий Адасько, що знає кожний стрих і кожну пивницю на Богданівці. Але він мені не підходить до тієї важливої місії, яку я хочу тобі повірити.
— Дякую за довір’я і за лімонядку.
— Видихай здоров. Отже, ти опинився в пивниці. Зараз коло першої комірки, що з дровами, стоїть порожня бочівчина, якраз на твій ріст. Скачи, голубе, в цю бочівку, накрийся віком і сиди тихо, як миша під мітлою. Жди!
— А на кого?
— На пана Матуляка. Він напевно скотиться до пивниці, як не за годину, то за пів, але прийти мусить. На твою долю, народній приятелю, лишається одне: сидіти тихо і чекати, коли він з’явиться. Як почуєш, що ця гора смальцю вже чалапає і спрямовує свої кроки направо — будь насторожі! Між іншим: тільки двері до першої комірчини замкнені на колодку. інші — ні. Тож, коли почуєш скреготання ключа в замку, то це знак, що пан Матуляк добирається саме до цієї комірки, капуєш?
— Капую.
— Файно є. Коли ж він залізе туди і замкне за собою двері — будь готовий до акції: обережно підійми віко і — гоп! — виривай, як сатана, з бочки. Кинь оком на двері: якщо колодка лишилася в дверях, а ключик стирчить в замку — засунь колодку в засувку, р-р-раз! — перекрути ключ і щосили рви нагору!
— То я маю замкнути пана Матуляка в комірці?..
— Так, брате Соловію: це твоє бойове завдання!
В тій хвилині відчинилися двері, і в них виросла похмура й розлізла постать оборонця міста Львова.
— Ну, Михасю, — заговорив весело пан Макс, — закропили душу й тіло, я пивом, ти лімонядкою, а тепер ходім качати яйцями по зеленому бамбетлі.
І мій неоцінений пан інструктор поволік мене, як барана, до більярдової кімнати. Почалася лекція гри в більярд: пан Макс поклав на зеленому колись, а тепер ніякого кольору сукні три кульки — дві жовті і одну червону, переломився впоперек на столі, прицілився кийком до крайньої кульки, навчаючи мене, як треба її «пуцнути».