Починався короткий торг, деколи доброму другові Потішко спускав таксу і на три злоті, брав щось на завдаток і виходив на коридор за того чи іншого приятеля. Завжди мав напоготові, під руками, спакований коц, малу подущину — «яська», рушник, мило і чисту пару білизни на зміну.
Пан комісар дуже там не придивлявся, хто виходить і за кого, аби йому рахунок «штимував». Під час більших та частіших облав Потішко майже не вилазив із Бриґідок: тільки виручить одного товариша, а вже йде кіблювати за іншого. Його знали, як злий ґрейцар, всі «клявіси» і нераз, бувало, говорили:
— Пане Потішко, з кого ви робите вар’ята — з поліції чи з себе самого?
— Ех, як звав, так звав, аби щось дав, — казав наш ветеринар з нахилом до торгівлі.
Так якось дивно склалося, що під час останнього рейду на Академічний Дім поліція забрала Потішка не на чужий рахунок, а таки на його власний. Просто кого зловили, того тягли до «буди» без перебору. Все ж таки сталий тюремний бувалець і тепер вспів якось захопити свій стандартний баґаж — коц і подущину і розгосподарився на прічі з цілим маєтком, в той час коли товариші по недолі спали, як то кажеться, на кулаці.
Та Потішко не почував себе надто щасливим, маючи такі вигоди, радше навпаки — завжди погідну, нескаламучену жадними турботами його душу обгорнув тепер якийсь туск, як пише Василь Стефаник.
— Гляньте-но, панове-товариство, як Потішко сумує, що мусить сидіти сам за себе, — сказав хтось, чи не небіжчик І Івась Витвицький, знаний, між іншим, з того, що винайшов сентенцію: «Україна, то є Україна, а бульба, то є бульба».
— Дайте йому котрий п’ятку, бо хлоп помре з жалю! — порадив мій неоцінений пан інструктор.
В камері панувала безжурна, навіть весела атмосфера, хлопці знали, що їм тут недовго колядувати, коли їх так багато наперли на Лонцького, де й приміщувалась тоді Головна Команда Польської Поліції.
Ця тюрма щойно за панування чергових «визволителів»-большевиків та німців здобула собі страшну славу мордами й страхіттями, що там творилися. За панського гніту були там так звані поліційні арешти тимчасового характеру: в’язнів тримали двадцять чотири години і нераз без переслухання відпускали. Правда, декого «всипаного» везли на вул. Яховича, на дальше слідство.
Так теж, думали хлопці, буде й цим разом: потримають їх тут добу-дві, декого трохи перетріпають, вилускають декілька важніших горішків, яким можна буде пришити 97-ий параграф, а решту братства пустять додому. Тому й не було чим журитись, чого розпачати, і хлопці зараз по сніданку, помивши підлогу в камері, жваво забрались до улюбленої забави українських політв’язнів — «наполеона», що в народній говірці трохи інакше називається, але моральний сенс має той самий.
Під час такої забави пострахом усіх «гадаючих» був мій неоцінений пан інструктор: мав дуже довгу і костисту руку і гатив нею згори по штанях, як баба кочергою. Хлопці чухались після кожного такого ляпаса, а Потішко аж почервонів з досади і сказав панові Максові:
— Свиня! Я більше так не граюся.
Після «наполеона» довго розповідали різні небилиці про дівчат, а потім поет-трибун, який теж попав у цю камеру, заплющив очі і почав рецитувати свої ліричні поезії.
По обіді випустили всіх на прохід по в’язничному подвір’ю, і щойно тоді пригадав собі пан Макс, що він тільки в сорочці. Холод був пронизливий, пришибав тіло до кости, ще й і якась клята мжичка сіялась, і мій неоцінений пан інструктор трохи не закоцяб на тому проході. Він не ходив, а бігав, підскакуючи, мов цапок, а тюремний сторож — за ним, в страху, що довгоногий гайдамака пересадить мур і дасть ходу.
У камеру вернувся синій, як базник, із задубілими руками, з перекошеним обличчям. Сусід Потішко придивлявся йому з нетаєною сатисфакцією, все ще час від часу помацуючи потерпілу під час гри в «наполеона» частину організму.
Врешті зідхнув, якось ніби співчутливо, сягнув до своїх маєтків і видобув з-під «яська» камізольку.
— Купи цю кацабайку, — звернувся діловито до пана Макса.
— На дідька мені твоя кацабайка! — офукнувся пан Макс. — Завтра і так піду додому.
— Ну, то ще не знати. Можеш піти, а можеш і не піти, а кацабайка пригодиться. Я дорого від тебе не схочу.
— Скільки?
— Дай п’ятку. Тано, як борщ.
— Що з того, як я не маю цента при душі.
— Нічого, я підожду. Заплатиш, як вийдеш на світ. А товар добрий, солідний: ватована камізолька з рукавами.
«Гм, — поміркував пан Макс, — заплачу — не заплачу, а камізолька справді може придатись, коли тут довше прийдеться страждати за Україну».