Вийшли на довгий, порожній коридор з відкритими чорними пащами камер, з незаметеною ще кам’яною долівкою, що на ній порозтрушувано солому з сінників, порозхлюпувано воду чи каву. Пан Коґут якось ніби в замисленні глянув у вікно, що виходило з коридору на вулицю Льва Сапіги. По шибках почав сікти скісний кусливий дощ.
— О-о, вже й дощик накрапає! — похитав головою.
— Гм, неприємно в таку погоду вибиратись козакові в далеку дорогу, в незнане… Гм-гм. А подивимось, що вони там роблять, чекають на нас чи ні?
Мій неоцінений пан інструктор теж мимоволі зігнув свою довгу фігуру, притулив лице до шибки — і побачив унизу, на вулиці, сцену, яку потім часто згадував у своїх споминах з деяким хвилюванням.
…З мокрого туману, з сіризни листопадового ранку над’їхала раптом з вулиці Коперника довга чорна лімузина. Вискочив шофер в уніформі, услужливо відкрив дверцята машини, з якої вийшли три достойники: два цивільні і один у жандармській формі, з медалями, шнурками, лямпасами. Вся кінна, наколесна і пішоходна поліція витягнулась наструнко. З мотоцикла бистро викарабкався пан комісар, помаршував, вибиваючи закаблуками, до машини, відсалютував і склав короткий рапорт.
Достойник у жандармській формі махнув недбало рукою, подивився на годинник, цивільні панове зробили те саме, і всі три нараз, без одного слова, тільки кивком голови дали панові комісареві якийсь знак.
Той знову відсалютував, обернувся рвучко на п’яті, заверещав щось на цілу морду, поліція підірвалась, як вражена громом, тайняки поскакали один за одним до грузовиків, вкритих брезентом і навантажених уже хлопцями, заграли мотори, затріщали мотоцикли, і вся кавалькада з шумом, лоскотом і тріскотінням помчала вгору вулицею Льва Сапіги, в напрямку Головного Двірця.
Чорна лімузина з достойниками легко, безшелесно обернулась під будинком жандармерії і поїхала собі вниз, вулицею Коперника. За нею почвалали поліцаї на конях. Під будинком стало тихо, порожньо, все якось так швидко зникло, щезло, немовби розплилося в тумані або в примарному сні.
Пан Макс аж протер собі очі, а потім імлу на шибці, не довіряючи сам собі. Зчудовано витріщився на пана інспектора Коґута:
— А то що?.. Поїхали? — спитав.
— Та ж бачите, що поїхали! — стиснув плечима пан інспектор і якось подразнено відсунув шпіцом парасольки свій чорний габік на потилицю. — Казав же вам пан комісар, що не буде на вас чекати, так? Так. Ви тут щось задовго вовтузились з тою камізолькою! Гм! Що ж мені тепер з вами робити, сиротою нещасним? Треба буде вас десь притулити.
Зійшли по сходах на партер, до службової кімнати, де за столом дижурного сидів лисавий пшодовнік з підпухлими червоними очима, гейби був після тяжкої пиятики.
— Сташку, — сказав до нього пан Коґут, — цього ґаґатка (повзав на пана Макса) залишили, і я забираю його на Яховича.
Пшодовнік широчезно позіхнув і махнув головою, мовляв, 'а веди собі його і в трястя, і в чорне озеро.
Пан Макс під опікою пана Коґута вийшов на світ Божий.
Дощ тільки дрібно накрапав, мокрий туман порозсувався трохи поміж будинками і дахами, над Цитаделею показалася латочка блідого неба. На вежі костелу св. Марії Магдалини вибила сьома година.
— Реґулямін ніби наказує закувати вам руки, — сказав пан Коґут, розпускаючи парасолю, — але я гадаю, що ви не зробите мені і собі збитка та й не звієте по дорозі?
— Не звію, бо сили не маю тікати, — пробурмотів мій неоцінений пан інструктор. — Що воно за мара? Недовго сидів, всього три доби, а почуваюся такий змотлошений, як сучий син. І страшенно хочеться спати.
— Не журіться, в Бриґідках виспитесь досхочу, — потішив його пан Коґут. Вуличкою Кляйновського звернули в Поєзуїтський город. Високі голі каштани стояли й шуміли в похмурій задумі осени, до ніг ліпилася глинчаста земля і гниле листя, що пахло влежалими, а ще не теребленими горіхами. Купи кавок перескакували чорними плахтами з дерева на дерево і наповняли пустий в ранішній порі парк невгомонним гамором.
І дивним смутком.
Чи то від пахощів збутвілого листя, чи від хлюпання рідкого болота під ногами, чи від каркання кавок над головою, чи від чого іншого, на душу мого пана інструктора налягла чорна мелянхолія… Йшов, звісивши голову, високий та худий, мов смерть, зарослий, неголений, в смішній прикороткій кацабайці, нагадуючи потрохи страхопуда на відпустці.
Пан Коґут ледве поспівав за ним маленькими ніжками ямника.
— Гов! Гов! — сказав, задихавшись, як підпалена коняка. — Ви то розпустили крок на півкілометра і хочете, щоб я, старший чоловік, що йде за два роки на емеритуру, дотримував вам темпа? Стривайте! Може закуримо, га?