Богослов зі Станиславова, що досі спокійно слухав звітування пана Макса, лежачи на моїй постелі та заплющивши очі в скупленні молитовному, раптом зірвався на рівні ноги:
— Гм, добре! А яка моя роля в тій цілій авантюрі? — спитав.
— Тут ми доходимо до кореня справи, — сказав мій неоцінений пан інструктор. — Ти вже, мабуть, знаєш, що мазурі мають свою воєнну кватиру в аурі Університету?.. Так воно і є. Там вони збираються на вєци, обговорюють проекти погромів, плянують кожну чергову акцію. Нам треба одного такого хлопа, щоб тримав ніс на вітрі — шпіцлював, що там робиться, і звітував про все нашому штабові. Ніхто з нашої братії не може тепер туди дістатися, бо на обох брамах стоять їхні боївкарі й кожного легітимують, вимагають показати індекс. Як українець — луплять палками і женуть к чорту. От в такій ситуації прийшла мені ідея вдарити по дротах і викликати тебе на поміч. Ти є хлоп облітаний в таких кавалках, а до того теолог — маєш добру маску, та й у Львові мало хто тебе знає, крім шановної бабці, кількох аґентів і кількох твоїх бувших симпатій…
— Про які ти міг би не згадувати! — сухо перебив богослов.
— О, перепрашаю вас, отче-целебсе!.. Евентуально, як казав Цяпка, ми могли б змобілізувати до служби котрогось з наших питомців, але завжди існує та небезпека, що місцевого можуть пізнати, тобі ж, нетутешньому, легше буде заграти ролю польського клерика. А ендеки чують до ксьондзів страшний пошанівок! Покажеш їм фотографію з відверненим ковнірцем, скажеш «Похвальони» — і готово.
Гість зі Станиславова встав з постелі і босий, в спідній білизні, перейшовся по покою — три кроки туди й назад, схиливши голову на груди і ніби важко над чимось медитуючи.
— Дай ще одну цигарку, — попросив у пана Макса.
— Просю. А тобі вже й черевце росте, єґомостю, — зауважив пан Макс.
— Ех, черевце — єрунда! — махнув рукою богослов і смачно затягнувся димом «спорта». — Слухай, а куди подавати «цинк», просто до Акадбуди?
— Та най тебе Бог боронить! Ти являєшся на цьому терені інкоґуто і не смієш показуватись людям на очі, навіть своїм гостям. Замешкаєш собі у твоєї знаменитої бабці, яку приїхав відвідати на ложі болізни, так?
— Так. Що далі?
— З Крашевського вулиці маєш тільки «каценшпрунґ» на універок. Рано встаєш, ідеш нібито на виклади, а слухаєш, як трава росте, збираєш інформації. Вполудне вертаєшся додому, до бабці на обід, і там уже ждатиме на тебе зв’язкова…
— Я волів би зв’язкового.
— Файно є. Передаєш зв’язковому звіт, потім солодко собі подрімаєш по обіді і знову йдеш на розвідку. Ввечері з’явиться в тебе інший зв’язковий на любу розмову.
— Буде якесь гасло, чи що?
— Завтра дістанеш.
— Гаразд, — коротко заявив свою згоду колишній спеціяліст від підпалювання панських скирт. — Ну, гаси світло, треба йти спати. Я втомлений, як собака.
— Добраніч в такому разі, — широченько позіхнув мій неоцінений пан інструктор й обернувся на «недокінченій симфонії», аж всі пружини застогнали.
А той, що був утомлений «як собака», ще довго потім не заснув, ще, може, з годину часу стояв навколішках, спершись ліктями на мою постелю, а все хрестився, бився в груди і читав якісь довгі молитви.
Разок місячного сріблива пробився знадвору крізь шибу і фіранку, освітлив профіль його вродливого юнацького обличчя, золотисто-льняну чуприну, що в ній колись закохувались одна наперед одної гімназистки і семінаристки… Мій неоцінений пан інструктор уже хропів на третій бік, а питомець зі Станиславова все ще молився. Тоді я подумав собі, в своїй дитячій голові, що теологічні студії — це найбільш марудне на світі діло, і також заснув.
Вже другий день стояв Львів під знаком громадянської війни. Поляки далі були в наступі, але й наші вже відгризалися. Несподіваним раннім наскоком від Політехніки та Поєзуїтського городу вдарила сильна банда корпорантів на будинок Ревізійного Союзу Українських Кооператив у колишньому палаці графів Баденіх.
Геройські нащадки пана Заґлоби звели завзятий бій з машинками до писання, з шафами, картотеками, рахівницями, каламарями і тому подібним канцелярським приладдям. «Мерцедеси» і «Ремінґтони» вилітали через вікна й розбивались на друзки до подвір’я. Каламарі з різнокольоровими атраментами розприскались на стінах канцелярій, творячи всякі ориґінальні картини, ніби на виставці АНУМу.
Залишаючи в повному бойовому порядку розгромлений РСУК, герої заспівали собі «Роту» і збили ще на додаток сторожа будинку, інваліда Армії УНР. Після того прийшли помаленьку, не кваплячись, панове з поліції, списали протокол і заарештували побитого інваліда.