— Ов, біда! — шепнув пан Макс до пана Мельника, директора фабрики скринок, смоли шевської і шварцу «Зоря». — Чи я не казав, що він таки вскочить у мітологію? А вже заля була так революційно настроєна, що тільки кинь гасло і веди народ на барикади. А тепер готов нам загасити в масах бойового духа!
— Треба професорця заткати, — зідхнув пан Мельник, злегка вже закроплений «Бачевським» з нагоди Великих Роковин. І щоб рятувати ситуацію, моргнув на актив. Хлопці схопились на рівні ноги, витяглись наструнко і затягнули «Не пора». Тоді вже й пан промовець, рад-не-рад, здивовано споглядаючи на залю, лишив у спокою прикованого до скелі Прометея і заспівав з народом гимн, число 2, хоч ця точка стояла в програмі вечора на дальшому пляні.
По цім першім «Не пора» вийшла на сцену, як чайка, панна Дарця з Черешневої вулиці, блідесенька, бо засильно припудрована, в школярській гранатовій спідничці, у вишиваній блюзочці, з тугою косою через плече, неначе жовнір з карабіном.
Панна Дарця продеклямувала з «Великих Роковин» Івана Франка той фраґмент із монологу Козака-Невмираки, що його деклямують галичани на всіх Листопадових академіях:
Слухачам аж мурашки полізли поза шкуру, бо всім нараз здалося, що той слушний час якраз настає і всі богданівчани стають Богданами! Блідо-крейдяне личко панни Дарці, її великі променисті очі (в глибінь яких так часто задивлявся мій неоцінений пан інструктор), її полум’яно-драматична деклямація наелектризувала залю мільйонами вольтів, влила патріотичного духа навіть в таких опортуністів, як пан радник Табачинський (про що дивись далі).
Після панни Дарці повинен був, згідно з програмою, виступити хор студентів і виконати три пісні, які твердо стоять в репертуарі національних свят: «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали», «У три пари несуть мари» і «Спіть, хлопці, спіть». Ця частина, на жаль, відпала, бо диригент хору сидів на Яховича ще від часу маніфестації під мадярським консулятом, а наші славні баси й тенори були призначені на різні відповідальні пости в системі оборони нашого стану посідання (про що далі).
Розуміється, щоб гідно закінчити свято, хлопці розкинули кілька оберемків летючок ОУН, а потім відспівано «Ще не вмерла» і ще раз «Не пора». Співати можна було до розпуку, бо поліція неначебто зовсім щезла з Богданівки — знак, що назрівало щось непевне.
Але народ був так революційно наснажений, що не хотів покидати домівки: кожний горів смолоскипом гніву і варився сам у собі, в своїх печінках, кожний хотів говорити, кричати і ніби з тим криком викинути з дна душі якийсь пекущий, здавен-давна під серцем накипілий біль, жаль і тяжку образу.
Ось до президії протискався, тримаючи високо над головою капелюх і білі рукавички, пан радник Табачинський в старомодному чорному «шлюсроку», з цвікером на носі.
— Шановні і дорогі панство! — звернувся до залі тріскучим голоском емеритованого цісарсько-королівського радника апеляційного суду. — А прошу мені сказати, як се може бути, щоб у конституційній системі громадяни тої, прошу я вас, самої держави нищили безкарно в білий день майно інших громадян, які так само платять податки і дають армії рекрута, а поліція, якої собачим обов’язком єсть берегти лад і порядок, дивилася на це крізь пальці, а потім арештувала не винуватців, а пошкодованих?!
Заля завмерла в тривожному очікуванні ще однієї промови.
— А прошу сказати мені, чи таке безправ’я єсть можливе в конституційній державі! — жолудкувався старичок, аж сива головка на тонкій шийці з вистаючою ґиґашкою теліпалась від надмірного хвилювання.
— Та скажіть котрий, що неможливе, бо старого шляк трафить, — звернувся пан Макс до активістів, які тут же рикнули:
— Ганьба такій державі! Фуй!
— Дякую вам, панове, позаяк я тільки всього хотів від вас почути, — зрадів пан радник, шармантно вклонився в сторону порожнього вже президіяльного стола, щипнув у щічку панну Дарцю і вже з чистим серцем помандрував на партію преферанса.
Народ висипався з читальні, клекочучи, мов гнівна повідь, що греблі рве, але зараз на подвір’ї обскочила всіх зрадлива пітьма осіннього вечора, без зір, з низько навислими хмарами, і чорна глупа, як пень, тиша. І від тієї тиші багатьом кандидатам на Богданів зробилося якось моторошно на душі: люди принишкли, стали шушукати й боязко розглядатися довкола. Якби так у той момент хтось на сміх крикнув: «В ноги! Поляки йдуть!», то могла б тоді повторитися, в трохи меншому масштабі, катастрофа під Берестечком.