— Ов! — здивувався пан Макс. — Ти що, єґомостю, не поїхав до Станиславова?
— Ні! — буркнув з-під ковдри питомець.
— Ти ж міг ще зловити поїзд о десятій годині?
— Та міг і не міг. Властиво, не хотів.
— Чому?
— Бо я рішив не вертатися до Станиславова.
— Варіят! — скрикнув пан Макс. — Та ж тебе викібзають з теології!
— Не викібзають, бо я сам виступаю.
— Га? — витріщив очі пан Макс, і то так широко, аж захлиснувся маслянкою.
— Так, виступаю з теології і вступаю до монастиря.
Зідхнув побожно, перехристився, закутав кучеряву голову в ковдру та й обернувся до стіни, а мій неоцінений пан інструктор стояв серед покою з гладущиком маслянки, остовпілий, мов адоптований син Лота.
Аж на другий день Славко Башук висповідався перед своїм другом, відкрив йому тяжку таємницю, зрадив причину драматичної постанови, що запала в його душі: перейти з богословського стану у монаший.
Саме в той час, коли вірні українці молились в Соборі за душі упавших своїх героїв, на Святоюрську площу перед катедру вмаршували сформовані в колону польські корпоранти. Квіт середньоєвропейської католицької нації, сини Передмур'я Християнства, якою завжди була Річ Посполита, співали під такт, щоб утримати маршове темпо, «ад гок» недавно скомпоновану пісеньку, присвячену Митрополитові Андреєві:
Перед церковною брамою загородив їм шлях ескадрон кінної поліції з оголеними шаблями. Може, й не тому він тут з’явився, щоб перешкодити католицьким студентам у повішенні греко-католицького Архиєрея. Поліція, очевидячки, знала, що поза мурами катедри сидить замаскована наша залога, готова дати добру відсіч непрошеним гостям. Тому-то, мабуть, панове з поліції взяли на себе ролю ангелів-хоронителів над своїми мазунчиками — заступили їм дорогу, щоб зберегти від ще одного прочухана.
А вони, браві студентики, і не дуже так рвалися штурмувати Собор, от, наспівалися досхочу, спалили паперову фігуру Митрополита, нагрубили йому від зрадників і ренеґатів та й розійшлись по Святоюрській площі й сумежних вуличках, бешкетуючи та провокуючи кожного, хто подобав їм на «кабана».
Богослов Славко Башук теж був на панахиді. Прийшов хлопець помолитись за душі героїв і попрощатись зі Львовом, бо його розвідча служба й «відпустка» кінчилась і вночі мусів від’їхати до Станиславова.
З церкви вийшов задуманий і під настроєм урочистого моменту перед його очима ще далі височів обкутаний димом кадил символічний березовий хрест, а душа колишнього бойовика не переставала співати під музику розмоленого серця «Вічную Пам’ять».
Йшов наш питомець тихо самотою, тримаючи під пахвою парасолю, яку дорога бабця встромила йому на прощання в руку (а в кишеню десять злотих), бо радіо заповідало навечір дощ (казала). Ішов якраз попід дерев’яним парканцем, попри город пана Максим’яка, в напрямку вулиці Шептицьких до трамваю.
Саме там ждало на нього його Призначення…
Двоє репрезентантів Передмур’я Християнства, два миршаві студентики з когорти бешкетантів, побачивши смирного, Богу духа винного, затопленого в своїх думах питомця, дістали раптом охоту зробити йому несподіванку — заспівати щось «до слуху».
На розі вулиць Шептицьких і св. Терези приперли Славка до стіни, до будинку «Зінґера», і заричали йому, просто в обличчя:
Але другої строфки не мали змоги проспівати, бо тоді смиренний, Богу духа винний питомець ніби перетворився з містера Джекила в доктора Гайда: рвонувся наперед, розпустивши чорні крила пелерини, махнув бабусиною парасолькою і кропнув одного співака (баса) ручкою межи очі так твердо і з притиском, що вона трісла на четверо, а співак отой знаменитий звалився на хідник, ніби вражений громом.
Його компаньйон (тенор) скрикнувши «О, пся креф, а ти, кабане!», кинувся на Славка з п’ястуками, але колишній член революційного підпілля вхопив його забарки, мов залізними обценьками, запінився, загарчав з дикої люті і з усієї сили став гатити потилицею полячка об мур, аж наріжня кам’яниця дудніла.
— Уб’ю! — хрипів, не тямлячи сам себе. — Уб’ю тебе, каналіє, за таку зневагу нашого Митрополита!
І тоді те сталось…
Ніби вогняна стріла, а ніби блискавка засліпила Славкові очі, світ йому померк, потім темрява обернулась в разючу ясність, а з тієї ясности глянуло на Славка просвітлене обличчя Великого Князя із Святоюрської гори… Ласкава, благородна усмішка сплила із сяючим промінням ясновидющих очей на уста пророчі, на апостольську білу бороду, і тоді уста Митрополита промовили устами Ісуса Христа у Гетсиманському саді: «Вложи меч твій у піхви, бо хто мечем воює, від меча гине».