Стояв завжди у тій брамі, як живий болючий докір, інвалід УГА, що продавав ґазети: «Прошу закупити «Діло», «Новий Час», «Наш Прапор», щось цікаве почитати!» Та й попри нього, звичайно, годі було отак пройти, щоб нічого не купити, дарма що вдома був уже «Вєк Нови», ще з суботи, та що своє, то своє… І так, поки наш богомолець встиг роздивитись сюди-туди поміж людей, поки перекинувся з деким зайвим слівцем і нарешті добився до Божого місця, то згори, з проповідниці, уже гриміло стоголосою луною: «Во Ім’я Отца, і Сина, і Святого Духа, Амінь. Слава Ісусу Христу!»
Це якраз парох Собору, о. пралат Леонтій Куницький, скінчили казати проповідь. У церкві Петро Канюка правцював просто до тетраподу, цілував образ св. Юрія на коні і хрест, хрестився низько до землі і твердою пролетарською рукою бив себе в широкі груди. Потім садовився на своє місце в крилосі і пробував потихеньки, «шевським» басом, підтягати за хором «Господи, помилуй!» На Петра дивились з високих стін, неначе з потойбічної далі, достойні померклі обличчя князів Церкви — митрополитів, кардиналів, навколо нього зідхали старосвітські тьоті та бабусі і втирали невидимі сльози з сухих, зрештою, очей… Крізь вітражі у вікнах закрадалися в церкву миготливі веселки, тепле сонце цілувало Петра в лисий лоб і по руках, за вікнами по небесних блакитних полях роз’їжджались білими колісницями хмари, і папська тіяра на голові Пія IX ставала раз фіолетна, раз золотиста, раз фіолетна, то знову золотиста… А час минав, а час неначе западався в м’яку прірву, і Петрові ставало так легко та благо на душі, так невимовно благо…
Уже давно замовк під могутнім аркадним склепінням Собору громовий голос проповідника, вже давно загорілись павуки і заблисли свічки на престолі, вже розснувався запашним оболоком дим з кадил, та стрілочник Петро Канюка вже не чув цього і не бачив… Він зразу, як той герой Антей, боровся з лихим духом, з бісовою оманою, він не піддавався і раз у раз пролуплював повіки, аж до болю витріщаючи очі на позолочених янголят, на портрети митрополитів, кардиналів, переступав з ноги на ногу, бо то й черевики, пся мать, вже починали його парити, та й душно робилось, наче в лазні… Та лихі демони міцніші за смертну людську істоту, за нікчемний порох, струшений із стіп Всевишнього, за марну окрушинку, в безмежжях всесвіту… І знемігся стрілочник Петро Канюка в надлюдській борні, а 12 годин нічної служби теж своє зробили, знемігся, сердешний, і задрімав…
А дими з кадил усе снуються та снуються, і ось у тих димах, як у раннєдосвітньому тумані, піднялась крилато до неба рука семафора… (а це священик обернувся від престолу до вірних і зробив рукою знак хреста…). І спалахнули світла, сиґнальні світла, червоні, зелені, тисячі світел! І забряжчали сиґнальні дзвінки, тисячі тривожних дзвінків — дзінь-дзінь-дзінь! — і столунно, розкотисто хлинули на третій шлях поїзди… поїзди, з усіх усюдів, з усіх кінців світу з’їхались раптом поїзди, і всі на третій шлях!
…І розгубився стрілочник Петро Канюка, стоїть, отетерілий, перед дежурною будкою з хоруговкою в руці, а навкруги нього поїзди… поїзди… поїзди мчать, шумлять, свистять… І застиг Петро Канюка, застиг та й обмертвів… Мати Христова, що ж це таке справді? Дежурний станції, де начальник бюра руху?.. І хто їм, усім нараз, до тристенного лиха, подав знак заїздити?..
У смертній тривозі, весь змитий холодним потом, стрілочник Петро Канюка заметушився, стрепенувся й опритомнів… А то йому над головою електричні павуки горять-горять, а паламарі дзвонять-дзвонять, і хилиться навколішки народ, а з хору котиться-несеться: «Свят, Свят, Свят, Господь Саваот!»
Ну, слава ж Тобі, Господи, це був тільки сон!..
Петро Канюка винувато ховає від людей очі, підкладає під коліно хусточку і падає й собі навколішки, б’ється в груди та безліч разів безладно хреститься, наче хотів би наспіх переблагати Господа, що задрімав у Нього на Службі. А святе Господнє Провидіння над царськими воротами вибачливо жмурить до Петра всевидюще око і якби промовляє: «Воістину кажу тобі, Петре-стрілочнику, менший твій гріх і менша твоя провина, коли ти здрімався тут, якби мав задрімати на своїй стійці о 10-ій годині 5 хвилин, коли на третій шлях влітає варшавський поспішний поїзд…»
Та й ніколи Петро не проґавив чи то, бува, не помітив того, коли по церкві йшли з тацою і збирали на віднову храму. Хоч би з найдальшого кутка з найбільшої тісноти він зумів пробитись до таци, понад голови людей простягав руку з своєю лептою і з брязкотом кидав «на Боже» 20 грошів.