Будь-що-будь, але хлопові вже було три чверти до смерти, а він вилизався. Ну, та сила і здоровля пропали від цеї пори, як батогом тріснув. Не дивниця, бо й старість вже сиділа на згорбленій Марковій спині.
Лупати каміння і красти курей кривий Марко вже не мусів. Міг собі тепер жити, як пан, і на бороду плювати, бо сяка-така зашпарована копійчина завжди колотилась коло нього. Крім того Маркові десь на війні замість голови вкрутило трохи праву ногу, і тепер він фасував інвалідську ренту.
Але кривий Марко дуже любив гроші; любив їх більш ближнього свого і більше себе самого. Тому носив жидам воду, лупив коти, пси і коні, вставляв шиби, копав гроби, чистив підсвинки, латав ходаки, стругав віники, ну, а як часом прийшла «кріза», тоді силяв собі дві торбині на плечі, а дві на груди, брав костур і вйо на жебри! Людина, як бачимо, була всесторонна і до всякої праці охоча. Щоб тільки гроші! Щоб тільки гроші! А тих грошей, як скрізь говорили, була вже копиця чималенька. Одні казали, що вони закопані в хаті під порогом, другі, що в городі, треті знов, що в лісі… Але якби так хто чужий подивився перший раз на кривого Марка, то напевно не подумав би, що перед ним стоїть міліонер: бо й фіґуронька це була, як із шибениці відірвана! Почорнілий, худий та нужденний, якби сім літ хліба не бачив, сама скіра, кости і трохи злости! А «гардероба» — також пожалься, Боже. Латка на латці, з нагавиців тільки клапті, «фрак», як решето, на одній нозі пів чобота, на другій пів черевика, капелюх без дна, а сорочка… а, лихо його знає, чи він мав коли сорочку… Ну, та — не пхай носа до чужого проса… В нас тепер, славити Бога, демократія, і кожному вільно ходити в таких штанах, в яких хто хоче. Вольному воля! Чи ти, громадянине, повісишся на льнянім мотузку, чи на коніпнім, чи по-панськи, на шлийках, то за це тобі ніхто й пів словечка не скаже. Ти — людина свобідна! Так само і наш Марко. Міг собі тримати скарби в хаті під порогом, міг світити між людьми грішним тілом і міг жити до самої смерти. Та ба! Коли та гемонська п’ятка стала поперек!
А вперся, кажу вам, як то створіння, що в неділю оре. Не віддам і не віддам! Що з мене возьмете?.. Ту во торбу? Приходили крамар зі справником і справник з крамарем, просили і грозили: віддай, чоловіче, по-доброму… Та ж ти винен. На дурну п’ятку ще тебе стати. Кому, нарешті, до бісової неньки, ті доляри під порогом тримаєш?!
Ага! Говори до гори… Не помогло. Ще й до бійки поривався. Ще й справникові на гонор виїхав, а крамареві маму нарушив.
Але крамар Петро свого не подарував. Справник Павло також. А ти, скупендряго! Не досить, що винен, то ще пащекувати будеш! Ми тобі покажемо, куди стежка в горох. Запізвали Марка до суду. Прийшов Маркові ферлядунок. Оперезався наш Марко шнурком, взяв торбу і костур та й пошкандибав до права. День був осінний, слотливий, дощик накрапав дрібненький, а болотонько було по самі вуха. Заки кривий Марко видрапався з села на гостинець, то вже ледви сапав і сухої ниточки не мав на собі. Коло білого хреста здогонили його возом крамар Петро зі справником Павлом. Бачать наші кооператори, що чоловік старий та й ще каліка, а тут під ногами чиста розкаль, — кажуть Маркові:
— Чіпайся там де, ззаду.
Кривий Марко зразу забурчав щось сердите, здається, побажав Петрові й Павлові, щоби вони їздили на колінах до Милятина на відпуст, але потім поміркував, що тут нема «шпасу», вчепився розвори, виліз на фіру, обернувся до своїх ворогів задом та й почав вигортати палицею болото з подертих сап’янців. Від того болота і від того вигортання стала Марка на возі збирати велика лють. Та як?! Чи він кого підпалив, чи зарізав, що тепер мусить по судах волочитися?.. Через ту прокляту п’ятку така напасть?!.. Та ж він її віддав, щоб з тої розвори не рушився, що віддав, по-друге, він ніколи в кооперативі нічого не боргував, а по-третє, хоч би боргував, то не заплатить, бо не має звідки! І що ці два шахраї від нього хочуть!?
Так воркотів Марко на возі аж до самого міста. Крамар Петро і справник Павло слухали його спокійно, як годиться розсудливим ґаздам, ще й закурити йому дали. Біля церкви зісадили його легко з воза, бо Марко вступив ще під браму помолитися за душеньки померші. Тутечки заробив він дрібними десять ґрошів, купив собі посолений роґаль, стеребив його і щойно тоді поштигулькав до світлого суду. На розправу.