— Білю! Чи ти їздив коли на лещетах?..
— Ні, Мері, — признався я щиро. — Як живу на світі, я не мав їх на ногах.
А Мері на це:
— Знаєш, дарлінґ, це було б для тебе знаменитою заправою, й я була би з тебе невимовно горда, якщо б ти заложив раз лещети на ноги й переїхався, приміром, до Туринського озера… Господи!.. З якою тугою я ждала би на твій поворот!
— О, єс, люба! — сказав я сміючись. — Та це буде для мене ще кращою заправою, і ти будеш з мене далеко більше горда, якщо я перетелепаюся на цих дощинках аж до заливу Гадсена. А на мій поворот ждатимеш, звичайно, з тугою два-три місяці довше…
…Дорога дівчина! Я бачив тоді тривожну хмаринку в її ніжних, майже дитячих оченятах… Вона, може, і боялася за мене, ледацюгу! Я ж зараз безжурно розпрощався, поцілував її в уста і побрив сніговими заспами в місто. Тут купив лещети, фунт шоколади й подорожню мапку, а сьогоднішної місячної ночі опинився разом з вами на отсім горбочку. Оце і все!..
Обоє лещетарі, засапані-задихані, пристанули на вершку білого згір’я. Їх молоді груди аж п’яніли від черствого, мов криця, воздуху, а сивий мороз танув їм на бровах і заливав очі.
— Ви, річ ясна, по всім тім, що почули, назвете мене безглуздим? — спитав за часок ніби знеохоття, але з ноткою задиркуватости у голосі, русявий лещетар.
— Ні, — була коротка відповідь.
Біль Кулідж глянув допитливо у смагляве лице побратима.
— Простіть мені, друже, мою нахабність! Вам, певно, щось невеселе долягає, а я ще дратую вас своєю балаканиною.
— Ні, не те! — худощавий канадієць хмарно і добряче всміхнувся. — Це, бачите, та мертвецька тишина так мене якось… Давить, просто — приголомшує… Чи й ви це відчуваєте?
— О, навпаки! — перебив швидко американець. — І вам я радив би з щирого серця отрястися від всяких могильних примар та післати їх до дідька! Ви, будь ласка, вслухайтеся краще в цю білу тишину, в таємну мову цих зоряних світів, що миготять над нами!.. Тоді відчуєте душею якийсь могутній, радісний гомін — величну мельодію всесвіту, яку співало й співатиме в безупиннім хороводі буття все, що навкруги вас. Ви, слов’яни, маєте такі вражливі душі, як магнетна голка, тому цю Пісню Життя відчуваєте подвійно, але не розумієте її мови. Ви не хочете в ній чути акордів простої й щоденної радости життя, лишень симфонії якоїсь незбагненої кривди, вічного болю та жалю до Бога, до сонця, до всього світу і до самих себе…
Оподалік, яких сто ярдів перед обома хлопцями, торопіла заслухана від віків у тишу Півночі самітна старезна сосна із второщеним верхом. Срібна ожеледь заквітчала її згори додолу, наче весняним молочним цвітом. Вряди-годи могутній теплий подув, що йшов уже зі Сходу, шелестів її дрімучим віттям, і тоді дощ діямантів тихо линув на могилу та ледяний хрест, що, як сироти, притулилися до стовбура сосни.
Обоє лещетарі безшелесно, як духи, під’їхали до цеї дивної могили, що в ній спав хтось безіменний під ясними полярними зорями. З-під снігових валів виглядали обмерзлі колоди та сіре каміння, а перехилений хрест, збитий з двох рубанців, був рясно закосичений ледяними коралями, що повисли додолу, мов чиїсь невиплакані сльози.