Стара Хима стає наче вкопана з оберемком ріща на згорбленім хребті — еге! — засапалася баба Хима, а в грудях деркотить і грає, як на органах, бо баба трохи дихавична — еге ж: задуху має й у котиках завжди її ломить, на слоту… Місячні стрибунці скачуть з березової кори на поскороджене борознами і спітніле бабине чоло, а там і — гульк! — на лисий череп між незабудьками. А цей, іродовий, ще дужче шкірить клави, таки до баби шкіриться: гі-гі-гі!.. гі-гі-гі!.. — стара Хима так і чує, як по конячому лящить лісом цей регіт — якби хтось пересипав горох з нецьків до нецьків: гі-гі-гі!.. гі-гі-гі!.. Хреститься баба з малькута, бо правою рукою тримає плахту з ріщам, і шамкає беззубим ротом: «Навча й Шина!.. Навча й Шина і швятого Духа»…
З левад, що в сизій млі скупались, лине до лісу говірлива жаб’яча скарга, а з нею — запашний подих свіжих покосів. Баба Хима шморгає носом з бородавкою — еге!.. Ади, як пахне кменом, м’ятою й суницями… Наче весною пахне, і молодістю…
На дні скоцюрбленої бабиної душі ворушиться щось соняшно-тривожне, але далеченьке — як небо від землі… Еге!.. Засклепло бабине серце, як обліг півкопи літ непідкладаний, згугнявіло й оглухло, як порохнявий пень… Слинить баба язиком шорсткі, порепані губи — щось запекло в сухих очах — і йде, зігнувшись в три погибелі, крізь сині незабудьки, а непосидющі вогники так витинають коломийки, аж бабі світ в очах троїться! Залізла баба в кропиви, по литках вогнем пашить, малинник плентається під ногами, а мокрі пелюстки дикої рожі липнуть бабі до рук і до поморщеного, гей капшук, обличчя.
Вийшла баба з лісу на чисте поле, біля рогачки аж захлиснулася від парного подиху чорнозему, а кругом — нивки-нивки сіменатими латками, як маку їх, цих нивок, що три скиби — то борозна. Настовбурчились житні полукіпки по стернях, пшеничка ще на пни, клониться бабі в пояс щебетливе колосся — еге! — не так тої пшенички, що блаватів, мачків, ромену й полетиці зародилося на славу…
Вилізла баба на широку межу, обросилася по коліна, цвіркуни врізали бабі марша — аж копоти пішли по сонних травах, якась шприха відломалася від Великого Воза — чиясь душенька помандрувала в кращі світи — і витрішкуватий лилик перекабанався, як грудка землі, над бабиною головою.
Пихицьнула баба плахту на межу й сама звалилася на неї, гей тіло без душі. Задеревіли бабі крижі, дух заступило — ані суди Боже! — кольки під грудьми сперли, химерні вогники поґзилися-затанцювали з роєм зір — аж бабі світ пішов ходором. З усіх боків присіли бабу комарі, загомоніли на радощах, як дяки на парастасі, тнуть — без милосердя! — за обшівку лізуть, та бабі це байдуже — навіть не чує, скіра вже задубіла, як підошва. Оподалік облився молоком кущ свербивусу, під ним перебакирився миршавий хрестик… Три цісарські вулани лягли тут колись до «ґліду» в блискучих чапках з павиними перами і з повними животами шрапнелів. Під хрестиком поріс розхідник, батоги, кривавник і святоіванське зілля… За загумінками здрімалося село між темними садами, зацвіли липи при шляху, хрест на церковній бані палає золотом — еге! — це хлопці на вигоні кладуть субітку — як луна, котиться нивками парубоцька пісня… Зиркають побілені стіни з-під замаєних острішків — еге! — це ж завтра Купайла — помаїли діточки стріхи, лише бабиної не було кому — маячить стрипіхата, гей опудало, гадав би хтось — курник або жидівська куча…
Паде баба навколішки в траву, роса цілує бабині руки, навколо пахне щерипець, рум’янок і материнка — ото раз!.. Де ж таки… Всі стріхи повбирані, а бабина — як не в людей. Віночків не наплела — де, де! — не ті вже руки до віночків — але хату треба, як Бог приказав… Де ж таки… Простягає Хима пальці по святоіванське зілля — такий рожевий цвіт, зубаті листочки — запирається колінами в землю, сіпає щосили, хоче вирвати — агі!.. Що за диво?.. Це наче святоіванське зілля тягне бабу до себе — зубаті листочки так лоскочуть попід бороду, рожевий цвіт приморгує:
— Ходи, ходи, старий дербаку!..
…Меркне бабі в очах — темніє, гасне, ще ці химерні вогники мигають, мов крізь туман, але вже меркнуть зорі, місяць запався, як в безодню, вже сверщка в борозні занімило, не чути, як дише медом лан конюшини…
…Все дужче і дужче хилиться стара Хима під свербивусовий корч… Над межею перейшла північ, розпустивши чорні коси… Десь у самісінькім серці глухині, між ярами й лисячими долами, де дідько добраніч каже, а промінчик сонця не прозябне, де вічні сутінки, а вогка гниль точить зеленими зубами столітні виверти — там, в чагарниках чорнобилю й клекічки — діються дивні-дива Купайлової ночі — розвивається цвіт папороти, цвіте жемчугами чар-зілля, цвіте комусь доля, а чиясь надія, незбагненна та невловима, як пташка щастя…