…Над мокляками блудить Блуд — щось загубив, когось шукає вовчими сліпаками.
…Від Великого Воза відломалася нова шприха й покотилася ясною дугою в безмежну далечінь.
…Стара Хима спить, втуливши голову в кущі кривавнику і материнки, та тулить до грудей сухими, як цівки, руками святоіванське зілля.
Над нею в безшелеснім хороводі ведуть танки, мигають, блимають і гаснуть святоіванські вогники.
СЕЛО ГОВОРИТЬ
----------------------------------------------
Друкується за виданням:
Керницький Іван. Село говорить: оповідання. — Київ: «Радянський письменник», 1940
----------------------------------------------
Земля благословить
(Пролог)
Побілів від порохів позбиваний колесами цісарський гостинець, а пухка і їдка перина, що в ній грязюки по кістки, так само вперто і без милосердя припікає з-під споду підошви, як зверху липневий жар смалить зіпріле чоло.
Лінивий клапоть блакиті, а радше покришка з розпеченої цинкової бляхи, притолочив згори дві широбедрі фоси, що розсілися обабіч сивого гостинця. На придорожнім бодяччі бурмотять сварливі ґедзі, з-під пороху несміливо пахне орішина.
Рожево-білява орішина.
Йду.
За мною плентаються сновидами підскубані верби й роздзвонені стовпи телефону з чорними хвостами ластівок на дротах. Десь понад фосою скрегоче зубами серп, свищуть зжаті жмені — о, знову бебехнув сніп, щось там тріщить: може, то свіжа стерня, може, чиїсь крижі. Не бачу, хто там і що там, сліпота очі присіла, гірко і терпко від поту, як від полину. Шия мучиться у лещатах цивілізації, наче в обіймах боа-констріктора: еге, твердий ковнірець і краватка в цяточки. В’януть в’язи, мліють кістки від невинного клуночка і теки, напханої ґазетним барахлом. На долонях повискакували пухирі…
Тяжко!
Щось затяжко в цей млосний пополудень нести на собі вантаж двадцять другої «юної весни»… Ну так, юнак: каблукуваті, наче в емерита, плечі, заломані груди — усередині приграє фісгармонія, чоло, як зморщений пергамент, а до того в душі той полин… Гіркий полин!
Йду.
Лице шквариться на сонці, як на сковороді тонкий схаб. У скринях дудонить ротаційна машина, в ухах ще вариться, наче в чайнику люцифера, міський гул, лементують примхливі телефони: «Алло! Редакція?» Підстрижені верби і стовпи міняються в очах лавиною шпальт і титулів, а кожна ластівка репетує:
— Сенсаційні новини! Чи буде війна?
Боже! Череп мені тріскає! Млість б’є… Чути здохлятину: це мені в ногах з-під купи пороху відкинула мертву головку маленька пташка. Жовтавий животик, судорожно скоцюрблені лапки, а крильцята в такі самі цяточки, як моя краватка. Комашня колядує, добирається до очей-кораликів — бал…
Знову між житом цвенькнув серп, і свіжий сніп струсонув колосистою гривою. І тихо… Ятриться сонце у блакиті, як невтишений біль, занімів сп’янілий день.
Йду.
Ця стежка…
Гадючка через фосу, між нивками.
Жито в хлопа, як білий гай. Наворусилось колосся, рій шорстких поцілунків обсів зболене чоло, а від тих пестощів мені так добре-добре. Йду, а білий гай дивується, розкладає раменами, синьоокі волошки наполошено розплющились: підемо під серп?.. Із мачків тихо линуть зів’ялі пелюстки — жива кров капле; кучеряві горошки лестяться до колін, а лепчиця з полетицею обтулюють чорні рани в лоні матінки-землі, що порозтріскалася від пестощів розгнузданого липня. З тих порепаних і засклеплених ран сунуть без кінця і міри якісь дивні лапаті й волохаті створіння, вовтузяться, рачкують поміж пирієм, чогось пнуться стеблинням угору і летять сторчака вниз… Руда пшениця наїжила вусики, торохтять стрибунці, мов скоростріли, чепурний льон кланяється у пояс борозні, ячмінь заснув, як парубок під грушкою в неділю… Співає заквітчана нива конюшини мелодійним хором джмеликів. Житня стерня зазеленіла рясно, не визбирані колосочки, на стежці розсипалось молоде зерно… Стоять чубаті полукіпки. Під межею забув хтось полив’яний дзбанок…
— Дай Боже щастя!
— Дякую, дай… А то ти?!
Дов’язував жито на нивчині. Якраз крутив перевесло, а зерно сипалося з-під пальців, як з-під трибів. Був босий, роздягнений. У волоссі срібло й остюки. Дужі груди розхристані, сорочка, як хлющ. Загорів од сонця, чоло в перлах краплистих і жарких. З ясних очей — теплий-теплий привіт.