Загін залісян, як хмара сарани, вріс із лиховісною мовчанкою перед входом на площу. Микита Козій відкинув з чола на потилицю розкуйовджену левину гриву і, недбало кабанаючись, з руками в кишенях, рушив перший.
— Гей ти!.. Вступися з дороги!
У хвіртці стояв голова «Лугу» Павлюк, злегка поскрипуючи протезою, бо нога лишилася в дротяних засіках під Пасіками під час атаки на багнети у 18-му році. Його худощаві й смагляві, як у цигана, щоки пополотніли, але не ворухнувся з місця ні на п’ядь. Спокійно схрестив руки на грудях і сказав твердо з притиском:
— Не маєш один з другим чого пхатися, бо музика вже не грає. А як хочете подивитися на представлення, то купіть білети. Інакше не пущу!
— Що? Не грає музика? А я кажу, що буде грати!
— А я кажу, що не буде!
— Що-о-о? — заскалив Козій ліве око, закаптурене гидким більмом, і з недобрим усміхом повів значуче тим більмом по своїй орді. — Не буде?
— Ні!
— А я кажу, що буде!
Свиснув французький ключ і лишив Павлюкові на скроні два червоні карби, і то саме на тому місці, де голова «Лугу» носив ще пам’ятку від італійської шрапнелі. В тій же хвилині впав, як куля, між Павлюка й Козія єгомостів Ромко, схвильований до краю, з примірником «Невольника» в руці:
— Панове, панове! — лементів. — Бійтеся Бога, не робіть галабурди, бо нам розженуть виставу!.. Панове…
Не докінчив, бо здоровий кусень цегли, перед яким він відрухово хотів захиститися «Невольником», в одну мить заткав йому уста… Га! Цього вже було досить… Аж забагато! Впали аж дві іскри до бодні з динамітом — як же ж не мали її рознести в пух і прах? Потекла цюркотом струя крові — як же ж не мали потекти цілі потоки? Гей-га!.. Як празник то празник! Гур-р-ра-а!!
Осикову огорожу, хвіртку, браму, поруччя — все те за однісіньким махом якби змело з лиця землі під напором роз’юшеної орди в дрібно мережаних рубашках. Але ж бо й дерев’яна трибуна, що з неї перед часком злізла лугова оркестра, розлетілася вмить, розірвана на лати і рубанці дебелими правицями славного парубоцтва з Красної Долини, з Лип’я і Чагарів… Гей-гей! Зачався попразен, спалахнуло пекло, що його жахіть не бачив, може, й старий Данте, бо, відай, не знав хороброго племені русичів, якому ніхто під сонцем не дорівнює в бойовім шалі і завзятті, коли воно стане проти себе, брат на брата, друг на друга!.. Гей-гей, бойка та невговкана душе українська, незбагненна, як дрімучі бори, широка, як степ розлогий, смілива, пишна, красна, але нещасна, — якби з’явився Геній, щоб той чорторий неспожитої сили-потуги, яка дише в твоєму ядрі, спожиткував тобі на славу і добро, — то у ваших стіп, сини крицегрудого Руса, покорився б світ! А так…
— Ріж, бий, забий!! Кур-р-р… мать!
Біснуватий — ні то людський, ні звірячий, ні чортячий рев роздер на клапті гарячої крові ідилію тихого маєвого вечора. Коли, лати, частоколи із сталевими цвяхами, залізні ломи й гумові буковиці танцювали божевільного аркана й падали громовицями на заюшені лоби, трощили черепи і розсипали білі, гей ріпа, зуби по зеленій мураві… Йой! Ґвалту!.. Ісусе Христе!.. Людоньки, йой, та дитина!.. Дитина-а! Діти верещали з переляку попід небеса, а розлеймані молодиці розпадалися над ними, мов квочки, й самі місили їх босими ногами. Дівчата в попідтиканих спідничках і з розпущеними косами губили хустини, втікали наосліп та завішувалися за димки на паркані; нарід потратив голови в шаленій метушні, дусився, тратувався, перевертав крами з бубликами та менталиками й розніс геть на шматки і касу, і буфет, і будку з фантовою лотереєю. З поблизьких хат вискакували простоволосі ґазди, покидали гостей і празник, відсиляли орчики від дишлів або хапали довбні з дровітні й садили навперейми на площу. Підростки, що гнали худобу з паші, збирали наборзі каменюки й, ховаючись за оплітки, лаштувалися до бійки. Ціла Красна Долина миттю змобілізувала увесь свій чоловічий рід від малого до старого з вилами, люшнями і дрюками на святу круціяту проти гостоньків із Залісся… Гей-га! Як празник — то празник!.. «Сватів напоїша» — і по крижах, по крижах… Село клекотіло, мов казан із гарячою смолою, гнівним бойовим шумом. А високо, в померклім блакиті на тридцятиметровій сосні лопотів над тим безголов’ям розвіяний жовто-блакитний стяг…
Наших молодят, Петра й Ганнусю, застукала ця ворохобня так, як стояли коло перелазу край гостинця, саме напроти хвіртки, що вела на площу. Отак обоє, мов на лихо, попалися в сам розгар тої содомії. Петро, як пристало гідному парубкові, не дуже тим зворушився: виплював у траву недокурок, підпер плечима чепірнату вербу і з кам’яним спокоєм приглядався бійці. М’язисті й потріскані від вітру уста мав легко розхилені у вибачливій усмішці, блакитні очі широко розплющились і тупо полискували під міцним чотиригранним чолом. Ганнуся ж, як звичайно полохливе бабське насіння, прилипла до Петра, мов кліщ, завісилася йому руками на шию та лебеділа, як чайка: