І р к а (сміється). До побачення, пане поете! (Обоє виходять).
А н н и ч к а (входить розжалоблена, плаче).
П о е т (встає, потішає її, заспокоює). Анничко, не плач, ну годі, перестань.
А н н и ч к а (хлипаючи). Ні!.. А ви відки знаєте, що я Анничка?
П о е т. Бо всі такі гарні дівчата, як ти, називаються Аннички. Ну, не плач, не плач.
А н н и ч к а. Ні, не плач! А цьо він гозде вганєє за тов з голими гижками, та до неї шкіритси, як вона його не хочьє, як вона має свого дохторі?
П о е т. Хто гонить, Анничко, хто такий?
А н н и ч к а. А гозде пан Славцьо, гу-гууу!.. Мені обіцєв, що ме женитиси, єк віхожу курса, а тепер аді з тамтою, та й до ліса та й на Гук, та й на спацири… Гу-гууу!.. Всі вони такі, ті паничі зі Львова, щезли б вони та щезли б! За кількома відразу літают… Але я не така, я не дам си потоптати!..
П о е т. Анничко не кажи так, є у Львові і порядні хлопці.
А н н и ч к а (всміхається до нього). Гіі!.. Та я це бачу, що ви якіс чемні та й делікатні. Хі-хі… А ви хто будете, може, малєр, такий, як Мороз?
П о е т. Ні. Я пишу у ґазетах такі вершики, знаєш? Поезії…
А н н и ч к а (співчутливо). Гіі!.. Поет!.. Цес, сараче, ще більший мізерак, як малєр. (Наливає йому молока). Нате, пийте ще!
С т а р и й г у ц у л (входить з бесагами на плечах). Слава Ісусу Христу! Панночку, а може, купите килими та й ліжники, та й бартки аді, з Річки, маю красні, та й касетки, та й зигарнічки, тай всєчину. Купіт, паночку, купіт, бо оце ходю та й ходю, та й уже ноги віходив і ніхто нічо не купує.
А н н и ч к а. Де!.. Цес панич нічьо не купит, цес не першак. Цес, аді такий поет, що пише по ґазетах такі всякі сторії, щоб люди читали. А ви йдіт аді плаєм, та через річку, та під Зелений Верх, там живуть ті пани, що з Кракова приїхали, то там щось продасте або заміняєте.
С т а р и й г у ц у л (до поета). Пане, а може ви заміняєте трохи махорки?
П о е т. Ні, ні, я не курю.
С т а р и й г у ц у л. Та й я не курю, бо нема що. Гай! Єкби не той пан, а не той жид, то бідний гуцко гмер би. Бо свій — то або малєр, або прифесор, або ґазетник якийс, гонір тото має високий, а капшук — порожний. Ет!.. (Виходять обоє з Анничкою).
М о л о д е ц ь к и й (вбігає). Мой, мой, як ти називаєшся? Кажи швидко, швидко!
П о е т. А хіба ж ти не знаєш?
М о л о д е ц ь к и й. Скакун?
П о е т. Ну, аякже?
М о л о д е ц ь к и й. Ґеньо Скакун?!
П о е т. Євген Скакун… Що сталося? Може поліція мене шукає?.. Але ж я не належу до ніякої партії!
М о л о д е ц ь к и й. Слухай, сину муз і потомку Аполлона, ти маєш надзвичайне щастя! Ні, слово чести даю, це просто нечуване, неймовірне. Усміх щастя, ласка з неба!
П о е т. Що, що, що? що ти верзеш?
М о л о д е ц ь к и й. Зараз! Зараз тобі скажу! Отже слухай: як я тобі вже згадував, той помилений директор Бас є тутешнім заступником всіх копунів, боксерів ет цетера бомба, а одночасно головою спортового товариства «Хуртовина». Той другий тип, Кліщик, це його далекий кревний і такий самий вар’ят, як старий. Залізний медик, розумієш, студіює вже 15 літ і з тої нагоди називають його тут доктором. Він крутиться коло Ірки, коло цієї чарівної істоти, яку ти сьогодні тут бачив, — пишна дівчина, що?
П о е т. Добре, добре, але що це має спільного?..
М о л о д е ц ь к и й. Та зараз, не гарячись!.. Ірка має його, того Кліщика, у п’яті, але він не тратить надії і на всякий випадок старається з’єднати собі старого Баса. Отже вдає, що страшенно цікавиться спортом, розпинається за клюбом, їздив навіть на берлінську олімпіяду…
П о е т. Ну так, так, але що це має спільного?..
М о л о д е ц ь к и й. Зараз, зараз, в тому той сук, що має. Отже, той Бас і той Кліщик вже від кількох місяців робили старання, щоб спровадити для свого клюбу якогось екстра-змагуна зі Львова. Якогось короля стрільців, спортову славу, розумієш? Ця справа стала для них пекуча особливо тепер, бо за два тижні їхній клюб мусить розіграти вирішальні змагання за мистецтво. Вони полагодили уже всі зв’язані з тим церемонії, тепер лише з дня на день очікували приїзду цього феномена. Тим часом тут, перед чверть годиною, приходить зі Львова поручений лист, в якому повідомляється, що цей «король стрільців» уже тиждень тому виїхав зі Львова сюди, ну, і десь по дорозі пропав. Щез, мов камфора!.. Ти уяви собі чорну розпуку того бідного Баса… Я думав, що старого ясний шляк трафить, коли він прочитав цього листа.