І р к а (тихо). Жаль… А я думала, що ви трохи інакші, як ці… другі…
А н н и ч к а (стає у дверях і киває пальцем до поета). Паничу! Паничу! А йдіть-ко суда!
П о е т. Хто — я?
А н н и ч к а. Ви, ви. Йдіть суда! Борзо, борзо!
П о е т (замішаний, підходить до неї). Ну, чого тобі треба від мене?
І р к а. Ах, це так! (Прикусила губи і відвернулась).
А н н и ч к а (півшепотом). Бо я хотіла вас поспитати, ци не був гоздечки пан Славцьо?
П о е т. Не був… Не знаю… Я його не бачив.
А н н и ч к а. Бо я мушу його сокотити перед тов… (Кидає злісним поглядом на Ірку).
І р к а (почула це). Не бійся, Анничко, я тобі не відбиратиму твого… панича. Не така він цяця, щоб ми обі за нього дерлися.
А н н и ч к а (радісно). Їй… Божечку!.. Панночко солодка! Справді не мете відбирати? Ви його не любите? Ви його не хочете? Ох, яка ж я рада та втішна! Та дєкую вам красно, панночко, абисте здорові були! (Обіймає Ірку, цілує). І вам дєкую, паничу! (Цілує поета і вибігає).
І р к а (глумливо). Чи це у вас також зараховують до спорту?
П о е т. Що саме?
І р к а. Бідненький — не розуміє!.. Невинне ягнятко. А оце кручення голови сільським дівчатам, — не дівчатам, а дітям, бо Анничка це ж дитина!
П о е т (ломить руки). Але ж це не я їй голову кручу!
І р к а. Ага, навіть не маєте відваги признатися до свого нікчемного вчинку. Так робить джентельмен, спортсмен… Ну, своїм порядком, бачу, що ви не гаяли часу: так швидко задурилася у вас ця бідна гуцулочка… Чи це, може, ваш рекорд?
П о е т. Та який рекорд? Що ви від мене хочете? Дайте ж мені прийти до слова!
І р к а (тупнула ногою). Мовчіть! Я не маю приємности слухати ваших виправдувань! (Півплачем). Ви навіть не варті цього, щоб вам дати в лице, розумієте? Ви людина без сорому і чести, я… не хочу вас бачити на очі! (З плачем втікає східцями на поверх).
П о е т (вхопився за голову). Боже! Куди я попав? Що зі мною робиться? Боже, рятуй мене, я збожеволію!.. Я ошалію!..
М о л о д е ц ь к и й (входить). Галлов, Ґеню, а ти що, мой? Ага, тренуєш біг з перешкодами. Добре, добре.
П о е т. Геть, геть від мене. Це ти втягнув мене в таку халепу! Сьогодні вже другий раз назвали мене людиною без чести і сорому, а за що? Я довше цього не стерплю. Я тікаю звідси!
М о л о д е ц ь к и й. Чекай, чекай, тільки не гарячись, будь завжди холоднокровний, хоч це тобі важко, бо ти поет. Отже, скажи коротко і ясно: що сталося?
П о е т. Пусти мене, чуєш? Я вже маю досить тої комедії!..
М о л о д е ц ь к и й (потягає носом). Мой, брьи! Тут мусіла бути перед хвилиною панна Ірця, слово чести даю. Я чую її одурманюючі, сп’янілі коханням парфуми. Чудові, божеські. Так тільки пахне еліксир любови! Ах, ти знаєш що? Ти їй навіть дуже припав до вподоби.
П о е т. Хто? Я?
М о л о д е ц ь к и й. Так! Ти. Вона сама мені це вчора сказала: «Цей ваш товариш, каже, поет — це дуже милий хлопчина, тільки трохи несмілий і заголюканий». Слово чести найсвятіше, що так сказала. Ну, відтак, вона була вже дещо розчарована, коли довідалась, що ти футболіст, бо вона футболістів фізично ненавидить!
П о е т. Але ж це брехня. Який я там футболіст? Це все твоя вигадка!
М о л о д е ц ь к и й. Чоловіче, мовчи, ради Бога, пам’ятай про свою збірку поезій!
П о е т. А втім, що мені на ній залежить. Вона щойно перед хвилиною сказала, що не хоче мене знати і не хояе бачити на очі.
М о л о д е ц ь к и й. Зовсім слушно. Я теж саме сказав би на її місці.
П о е т. Слухай, а тут була за тобою та твоя гуцулка з молочарні.
М о л о д е ц ь к и й. Хто? Анничка?
П о е т. Так, так Анничка. Прибігала тут за тобою.
М о л о д е ц ь к и й. Як то? Лишила молочарню і сюди прибігла? Ну, дам я їй за це.
П о е т. Знаєш що, Славку, я тобі скажу без обиняків, що ти дуже нечесно поступаєш з тою дівчиною. Так, з Анничкою… Вона в тобі закохана, а ти на її очах граєшся її почуваннями і залицяєшся до… до дочки Баса!
М о л о д е ц ь к и й. Ти, мой, що ти верзеш? Анничка в мені закохана?
П о е т. А так. Закохана до безтями і заздрісна до безтями. Вона тому і бігає за тобою назирцем, чи ти не пристаєш з ким іншим.