М о л о д е ц ь к и й. Ха-ха-ха, але ж це дурне теля!
П о е т. Слухай, що ти від неї хочеш? Ти ж сам сказав, що вона має вроджену інтелігенцію, а як ще вишлеш її на курс…
М о л о д е ц ь к и й. То буде теля з курсом, розумієш? І взагалі — що ти собі набив до голови? Що я отеє смаркате гуцуля та її залицянки беру серйозно? Анничка, то є Анничка, розумієш, така Анничка… А Ірця… (Захоплено). Що то за пишна дівчина! Та що тут з поетом говорити. Чи ти маєш поняття, що це є жінка? Ти взагалі щось дуже вбогий духом… А та твоя збірка поезій, певно, також фунта кланів не варта. Я вже починаю жалувати, що постарався для тебе цю посаду.
П о е т. Спасибі за ласку, я тобі дуже дякую за таку прислугу. Ти мені не зробив ніякої прислуги, лише виставив мене на посміх, на пониження моєї людської гідности. Але я тут довго місця не загрію. Я втікаю звідси.
М о л о д е ц ь к и й. Але ж ці поети ні раз не визнаються на жартах, слово чести даю. Ґеню, та ж ти бачиш, що я жартую.
П о е т. Так, я бачу, що ти увесь час жартуєш…
М о л о д е ц ь к и й. Ґеню, ти мусиш тут лишитися! Для твоєї збірки поезій!
П о е т. Ні! Я не можу тут довше лишатися. Директор казав мені, щоб я пополудні взяв штанцята і якісь там футболівки та йшов на тренінґ. І що я там буду робити, коли я не вмію копнути м’яча?
М о л о д е ц ь к и й. Гм! Це справді морока. Так, так; що ти там будеш робити?.. А, маю, маю. Маю спасенну раду.
П о е т. Ну, яку?
М о л о д е ц ь к и й. Дуже просто: ти не йди на тренінґ!
П о е т (задумався). Гм!.. Ну, а що опісля?
М о л о д е ц ь к и й. Слушно, але що опісля? Ні, це жадний вихід. Гм! Слухай Ґеню, а може, ти хворий, може гарячкуєш, може, в тебе що болить?
П о е т. Ні, голубчику, ні! Можу тебе потішити, що нічогісько мені не бракує, я здоровий та сильний, мов тур, з Чугайстром можу боротися, а як добре обіпруся, то й Чорногору переверну. Ага, а нищиш, що на моєму стане! Викинуть мене звідси, напевно викинуть, як два рази два є чотири!
М о л о д е ц ь к и й. Не сміють тебе звідси викидати, розумїєш ти, піїто? Мусиш тут сидіти каменем, щоб видати друком свої кляті вірші. Мусиш!
П о е т. А власне, що не мушу, бо мене як стій проженуть, коле тільки сам признаюся до всього… Візьмуть за обшивку — і гайда. Тож я тоді буду мати фрайду… (Радіє).
М о л о д е ц ь к и й. Ґеню, Ґенчику, ти мусиш тут лишитися. Подумай, яку втрату матиме українська культура і література, коли не надрукуєш тих поезій! Ах, слухай, є вже рада на те, щоб ти не йшов на тренінґ. Маю, маю! Слово чести даю! Геніальна думка! Знаєш що? Ти зломи собі ногу.
П о е т (збаранів). Га?
М о л о д е ц ь к и й. Ґеню, Ґенчику дорогий, прошу тебе — зломи собі ногу. Тоді не муситимеш іти на тренінґ і ніхто не матиме права тебе прогнати. Ґенчику, зроби це для української літератури, принеси для неї цю жертву! Знаєш — це навіть не така велика штука — зломити собі ногу; вилазиш на якийсь верх, скачеш униз, ніжка тобі елеґантно хрусне раз або два рази — і все врятовано. Подумай, чи це не буде прекрасно?
П о е т (після хвилевого думання). Можливо, що це було б прекрасно, але я зовсім не хочу ніг собі ламати. Ще що? Може, і голову маю собі зломити для твоєї приємности?
М о л о д е ц ь к и й. Ех, тобі жарти в голові, а тут треба негайно найти якусь раду. Гм!.. Що тут зробити? (Задумався). А, Ґеню, знаєш що?
П о е т. Що?
М о л о д е ц ь к и й. Дай мені в пику. Так! Заїдь мене позауш, але так, щоб мені свічки в очах поставали!
П о е т. А то на яку пам’ятку?
М о л о д е ц ь к и й. Не питай, лише бий, слово чести даю! Заїдь мене звідси-звідси, раз і другий, а коли мене роз’яриш та розлютиш, тоді я вхоплю крісло і так тебе змасакрую, що ти напевно не зможеш піти на тренінґ. Бо так, бачиш, я не маю серця тебе бити, бо ніби що ж ти мені завинив? Я навіть дуже тебе люблю.
П о е т. Ні! Я тобі не заїду в пику, хоч уже давно маю охоту це зробити. Але тепер навмисне не заїду. Хай таки мене викидають.
М о л о д е ц ь к и й. Мой, але ж з тебе впертий русин, слово чести даю! Ґеню, Ґенчику, молю тебе, благаю, дай мені раз поза вуха!
П о е т. Не дам.
М о л о д е ц ь к и й. Тільки раз!
П о е т. Ані разу!
М о л о д е ц ь к и й. Не хочеш? Ну, добре! (Злісно підсміхнувся). Слухай, мой, а чи ти не додумуєшся, чому мені так залежить на тому, щоб ти тут залишився?
П о е т (розгублено). Чому?
М о л о д е ц ь к и й. Бо хіба не думаєш ти, марний піїте з закобзареною головою, що я це роблю з якогось сантименту до тебе, для твоїх гарних очей, для твоїх марних віршилищ, які, напевно, як не бачили, так і не побачать божого світу?..