П о е т. Панно Ірино! Та ж то не за гуцулку!
І р к а. Не говоріть мені нічого, не говоріть. Я все знаю…
П о е т. Ой, Господи, вона вже все знає… Га, тепер вже все одно. Панно Ірино, я мушу вам сказати… я мушу вам признатися…
І р к а. Не вірю вам! Ні одному вашому словечку не вірю!
П о е т. Панно Ірино, ми з маґістром побилися за — вас!
І р к а (схопилась). Що?
П о е т. Так! Тут входила в гру ваша особа… Ваша особа… моя особа… Молодецького особа, наші три особи… Анничка тут ні при чому, вона залюблена в Молодецького, а не в мене, я їй зовсім байдужий. Але вона дуже ревнива, що Славко до вас… залицяється…
І р к а. Направду?
П о е т (тихо). Направду… І я… і я також дуже ревнивий, що… що він до вас залицяється.
І р к а (радісно). Справді?
П о е т. Даю вам слово чести людини, яку ви вважаєте страшною поганню, яку ненавидите, якій не вірите, якої не хочете звати і яку кожної хвилини без викидів совісти можете викинути за двері.
І р к а. Досить. Цього мені вистачає, щоб вас за це… (Палко цілує поета).
П о е т (раптом сідає на постелі). Панно Ірино!
І р к а. Ах, лежіть, лежіть, не рухайтеся, бо ви без одежі. Зараз, зараз, я подивлюся на термометр… Ну, слава Богу, ви зовсім не маєте гарячки.
П о е т. Що? Я не маю гарячки? Але ж, Ірочко, я тепер увесь горю, я палаю, як Везувій! Ірусю, я мушу вам щось визнати, я… (Клякає на постелі).
І р к а. То страшне! Це нечуване! Які ті хлопчиська неможливі. Поцілуй його раз із милосердя, то він тобі зараз освідчується. Ага, це у вас, спортсменів, називається — накинути гостре темпо?
П о е т. Але ж, панно Ірино, я не те, я не хотів вам освідчатися, я…
І р к а (в плач). Що? Ох, Боже! Він навіть освідчитися мені не хоче!..
П о е т (трохи не плаче). Але ж Ірочко… я… я хотів признатися вам, що я…
Б а с (вбігає). Герр Ґот, то є скандал, то ґранда останнього калібру. Щоб так на гладкій дорозі, два тижні перед змаганнями за мистецтво зломити собі ногу в дурній бійці за ще дурнішу козу… (До Ірки). Ах, ти тут, моє золотко, коло того урвителя? А, це гарно, то люблю. Бо то, дитинко, навіть Святе Письмо каже, що… голодного треба напоїти, а… недужого посітити, без огляду на те, чи то футболіст, чи не футболіст… Ну, як він там мається, той наш Дон Жуан?
П о е т. Знаменито, пане директоре!
Б а с. Аво — варіят! Знаменито — що? Перша кляса — що? Більше тобі до щастя нічого не треба? Зломив ногу перед змаганнями за мистецтво і каже — «знаменито»!
І р к а. Я цікава знати, що це татко робить з нашого мешкання? Якийсь лазарет, чи заїзний дім для своїх футболістів?
Б а с. Ну, видиш, серденько, сталося нещастя, випадок, хлопець зломив ногу, а випадки ходять по людях…
І р к а. Так, випадок. А якби всі таткові футболісти поламали собі ноги, то татко всіх їх спровадив би сюди?
Б а с. Герр Ґот, дитинко, та що ти говориш, та нехай Бог боронить, щоб таке сталося! Та ж це був би кінець світу, кінець мого клюбу. Тьху, тьху, і не згадуй про це проти ночі…
І р к а. З татком шкода говорити. Татко вже хворий, татко вже непритяменний. Добре тітка Мелася каже: шкода, що татко п’ять літ студіював за кордоном. І чого там татко навчився? (Йде, сідає біля піяніна, вдаряє по клявішах).
Б а с (тихо — до поета). Нічого, нічого, в неї то зараз перейде… Слухай, хлопче, як там з твоєю ногою, покращало, що? Пам’ятай, що в твоїх ногах майбутнє нашого клюбу.
П о е т. Пане директоре, мені направду дуже прикро…
Б а с. Ну, ну, ну, не виправдуйся, сталося — пропало. Я тебе розумію: молодий чоловік, побачив дівчину, кров заграла в жилах, ну і так далі. Все було б в порядку, якби той загонистий маґістер ноги тобі не вчихолив… Бо ти розумієш: вирішні змагання за мистецтво! А я на тебе рахував, як на чотири тузи. Ну, сталося, нема ради. Може, ще видужаєш, що? Е, та певно, що видужаєш, про те і нема мови. Мой, ти знаєш що? Я тебе люблю. Слово даю. Ти, правда, примадонна, маєш свої фохи, але поза тим робиш зовсім поштиве враження.
П о е т. Дякую вам, пане директоре.
Б а с. Нема за що, нема за що. Знаєш, хлопче, це я тобі повинен бути вдячний за те, що ти звернув мені увагу (тихіше), що моя фабрика тріщить… Бо вона таки тріщить. І то добре тріщить, аж лоскіт іде. Знаєш, сину, це досить прикре враження, коли раптом побачиш, що ти сам, власними руками себе закопуєш… (Закрив лице руками). Дуже прикре враження. Здається мені, що я вже потрохи вертаю до розуму, але чи воно трохи не запізно…