П о е т. (палко). Пане директоре, а, власне, що не запізно! Ваша фабрика ще буде блискуче розвиватися, бо ви даєте на ринок такий товар, який серед нас, українців, завжди матиме великий попит. Батоги завжди будуть для нас потрібні!
Б а с. Так, так, сину, для нас і на нас. А зокрема на мене, таки треба доброї гарапи.
П о е т. Я б не сказав, пане директоре…
Б а с. Ні, ні, ти мене передо мною не борони, бо я цього не варт!
П о е т. Пане директоре! Все ще можна направити. Ще час. Треба тільки як стій перевести санацію фабрики. Затягнути кілька тисяч кредиту… Сплатити найконечніші зобов’язання… Наладнати збут… Закупити, сировину… А головне — запрягти людей до роботи!
Б а с (схопився). І самого себе запрягти до роботи!
П о е т. Очевидячки.
Б а с. І себе взяти до гальопу! І себе взяти за морду!
П о е т. Ну, так…
Б а с (потирає долоні). Герр Ґот! Ти знаєш що? Я ще готов до того взятися!.. Я ще готов власну фабрику витягнути з болота!.. Коли б тільки виграти ці вирішні змагання за мистецтво…
П о е т (заслуханий). Чудово грає…
Б а с. Що? Хто грає? Де грає? На правому лучнику?
П о е т. Панна Ірина… на фортепіяні…
Б а с (махнув рукою). Ах, то не фортепіян, то піяніно… А втім, все одно. Сяк чи так швидко піде на ліцитацію… Слухай, Ґеню. Знаєш ти що?
П о е т. Слухаю, пане директоре.
Б а с. Договорімся: ти зробиш для мене це, що виграєш змагання за мистецтво, а я зроблю для тебе те, що врятую фабрику перед руїною? Згода?
П о е т. Та… та коли я не футболіст, пане директоре…
Б а с. Е, е, жартувати тобі захотілось. Мені тепер зовсім не до жартів. Все на моїй бідній голові, — і клюб, і фабрика, і жиди, і батоги, і здобуття мистецтва…
П о е т. Пане директоре, я… я заявляю вам, що я не той Скакун, якого вам треба, я не маю нічого спільного з футболом і спортом.
Б а с. Ех, ці примадонни, вони завжди мають свої екстраваґанції. Ну, і що ти йому зробиш? Заклинає мене в цапа, грає мені на нервах. Ну, добре, сину, добре, згода, ти не футболіст, ти китайський цісар, ти король Сіяму, що?
П о е т (кричить). Пробі! Який я цісар? Я поет! Український поет, що хоче видати збірку поезій! Дайте мені змогу видати книжку! Я хочу творити! Я хочу творити!..
Б а с (налякався). Ой, ой, то вже зле, то недобре. Гарячкує, сарака, і то небезпечно, коли починає з поезією виїздити. (До Ірки). Ірусю, Ірочко, золотко моє, ходи-но сюди, дай тому бідачиськові холодний оклад на голову. Льоду йому треба приложити, бо кричить, що він поет… Герр Ґот, де той Кліщик? Я скочу зараз по Кліщика. (Вибігає).
І р к а (підходить до поета). Скажіть мені, навіщо ви граєте цю комедію? Чому робите з себе блазня?
П о е т. Коли ж бо я хочу перестати робити з себе блазня, а мені не вірять! Ну, скажіть самі, як я маю клястися перед вами, що я не футболіст, що я ніколи в житті не копав м’яча, що не маю нічого спільного з футболом, і що все те — одна містифікація!
І р к а. Але ж пане Ґенику, що вам сталося?
П о е т. Що мені сталося? Я не знаю! Я не знаю! Це він все поробив. Це той нікчема, Молодецький. Мій «щирий друг». Мій «приятель»… Це його діло, це він зробив із мене блазня, це він виставив мене на посміх, це він впакував мене в таку біду!
І р к а (налякана). Але ж він направду в гарячці… Боже мій, ошалів хлопчисько! Ну, добре, добре, пане Ґенику, я вам вірю, так, так, ви ніколи в житті не копали м’яча, ви не могли грати, бо ж ви — поет.
П о е т (бере її за руку). Поет, поет, чесне слово — поет. Панно Ірино, вислухайте мене, я вам хочу вияснити це жалюгідне становище, в яке я попав з учорашнього дня. Повірте мені: я не є король стрільців. Чи я, взагалі, скидаюся на якого-небудь короля?.. Все це — видумка, обман. А по правді, я автор недрукованої, першої збірочки поезій, якої ніхто не хоче видати. Чи ви бачили більш нещасну, безнадійно нещасну людину, як безіменного автора ненадрукованої книжки?
І р к а. Ні, не бачила.
П о е т. Отже, подивіться на мене: власне я є така людина. Повірте, що доля такої людини є більше трагічна, як доля того, якому за хвилину мають закинути петлю на шию. Бо цей присуджений на смерть вже знає, що його жде, а безіменний початкуючий автор не знає, що принесуть йому оці мертві чорні рядки на білому папері: чи принесуть славу, і підйом, і належне місце під сонцем, чи невдачу, страшну невдачу і злім, чи ці бездушні рядки, що стоять йому перед очима, як німий докір, — не стануть йому присудом смерти, виписаної власною рукою, найбільш жахливої смерти з усіх інших, якою є непам’ять і забуття… Ах, пробачте мені, я… я говорю теревені… я направду гарячкую… Голова в мене лопається.