КОРОЛЬ СТРІЛЬЦІВ
Дійові особи:
Бас — директор фабрики батогів.
Ірка — його дочка, студентка.
Поет — двадцятькількалітній парубок.
Маґістер Молодецький — власник «Гуцульської молочарні».
Кліщик — далекий родич Баса, «залізний медик».
Тітка Мелася — вдова по священику.
Анничка — молода гуцулка.
Старий гуцул.
Ґеньо Скакун — футболіст.
Старший урядовець.
Гурт спортовців.
Подія відбувається за польських часів, в однім із містечок-курортів на Гуцульщині.
ПЕРША ДІЯ
Молочарня в стильовому гуцульському домику. Ліворуч помальований на біло прилавок. За прилавком — стіна з полицями, що на них розставлені пляшки з молоком, коробки з бринзою, сирки, кістки масла і т. п. Праворуч від прилавка стоять столики, застелені вишиваними скатертями, біля столиків — крісла. Крізь скляну чолову стіну сцени видно веранду, також заставлену столиками. При столиках — гості, літники. Приходять, сідають, п’ють молоко. З веранди ведуть головні двері на сцену. Зі сцени є ще другі двері — праворуч, за прилавком, що ведуть на вищий поверх. Здалеку, поза верандою, виступає чудова панорама гір, порослих лісом, майорить червоними дахами містечко-курорт. Початок літа, гарний, сонячний день перед полуднем.
ЯВА 1
Молодецький (стоїть за прилавком, у білому халаті). То, кажеш, безвиглядна безвиглядність?..
Поет (сидить похнюплений при столику, над недопитим молоком). Так…
Молодецький. А до редакцій ти не носив тих своїх поезій, не показував критикам, редакторам?
Поет. Та носив…
Молодецький. Ну, і що?
Поет. Та нішо…
Молодецький. Не хочуть друкувати?
Поет. Не хочуть.
Молодецький. А що ж кажуть? Не маєш таланту, чи як?
Поет. Та ні… Кажуть, що талант маю, майже такий самий, як Шевченко, але друкувати цього не можна, бо все згори додолу було б сконфісковане.
Молодецький. Мой, то ти страшна людина! Навіщо ж ти пишеш такі революційні речі?
Поет. Коли ж це все брехня, звичайнісінька брехня, розумієш? Я присягнути можу, що такий редактор навіть і не заглядав до моїх поезій; але де є найкращий спосіб збутись бідного автора? Сказати, що річ нецензурна, і тоді вже нема рекурсу.
Молодецький. Ха-ха-ха… Справді добрий спосіб.
Поет (схвильований). А вже ті видавці, книгарі, це справжні нахаби. Ти знаєш, що мені сказав один директор видавництва; що ви мені, каже, морочите голову поезіями, лірикою? Навіщо то кому здалося? Ви мені, каже, напишіть добрий і дешевий підручник годівлі кріликів, або як гарбувати і виправляти шкіру, або, каже, зладьте новий оригінальний «Єгипетський сонник», бо тепер всякі ворожби дуже на часі і мають великим попит. Оце, каже, то розумію. Але — поезії? Лірика?.. Кому це потрібне? Хіба на макулятуру…
Молодецький. Ну, що ж хочеш… Ти повинен із цього бути гордий: на макулятуру йдуть, звичайно, в нас архитвори світової літератури. От ще донедавна я пакував яйця в «Затоплений дзвін» у перекладі на українське, a Ібсенового «Пер Ґінта» в поетичному переспіві Миколи Голубця — ще отаку стирту маю в магазині.
Поет. Так, так, я знаю: все моє нещастя полягає в тому, що я один із живих українських поетів… Коли б я вже був небіжчик — не бійсь, мої акції зразу пішли б угору! Для померших — і пошана, і пієтизм, і панахиди, і похорони, і некрологи, померших передруковують, померших славословлять, вшановують річницями, академіями, а про живого — ні собака не гавкне. Ніхто ним не цікавиться: чи він живе, як живе, з чого живе, чи пише, що пише і як пише, це все усім байдуже. Всі дожидають тої хвилини, коли він, врешті, витягне копита. А тоді знову: панахиди, похорони, кадила, сльози, жалі… Ох, Боже Всемогучий, зроби так, щоб я по своїй смерті зміг ще прочитати свій власний некролог!.. Хай бодай з некрологу довідаюсь, що я був варт за життя…