Бас. Пробач, золотко моє, але я мушу на хвилиночку скочити до міста в дуже важній справі. Мусимо скочити, що, Кліщик? Ми тут тебе лишаємо з нашим королем стрільців, паном Скакуном, ти вже, мабуть, з ним знайома?
Ірка (байдуже). Мабуть… (до Кліщика). Юрку, бійся Бога, що буде з фабрикою? Таткові грозить руїна!..
Кліщик. Е… Фактично… До побачення, Іро. (Цілує її в руку).
Бас (до поета). Ти, мой, не відважся мені дезертирувати, бо я тебе зловлю хоч би і стежними листами! A пополудні — штанцята, футболівки і на тренінґ. Гляди мені! (До Ірки). Я тільки на хвилину, золотко моє, я на одній нозі: скочу до міста і зараз прийду на обід. Ану, Кліщик, гайда до роботи. Мусиш сьогодні доглянути малювання плота довкола нашого грища.
Кліщик. Е… приказ, пане директоре!
Бас. О, то люблю! То розумію! То знаю, що стара война. По-зір! Право-руч! Відділ, напрям за мною зі співом, ходом р-р-руш!
Виходять.
ЯВА 6
Ірка (по хвилині мовчанки). Ну, що ж пане поете? Далі шукаєте натхнення?
Поет (збирає розсипані папери). Та, я, властиво…
Ірка. Та ви, властиво, певно будете найбільший поет поміж спортовцями і найбільший спортовець поміж поетами?
Поет (крізь зуби). Ох, Боже!
Ірка. А знаєте, пане, що як я на вас дивлюся, то жаль мене бере…
Поет. Спасибі…
Ірка. Скажіть, що вам стрілило вчора до голови представити себе як поета? Смішний чоловіче, та ж я зразу взнала, що ви стільки визнаєтесь на поезії, що вовк на астрономії.
Поет. Дякую.
Ірка. Ви, певно, думали, що заімпонуєте мені тим, коли назвете себе чимось кращим, як футболіст?
Поет (поривчасто). А ви, певно, вважаєте, що нема на світі чогось гіршого, як футболіст?
Ірка (тупає ногою). Так! Власне я так думаю! А вам, може, не в лад? Прошу — до чого доводить людей цей ваш футбол… Подивіться — на що замінили ці нероби фабрику мого татка. Але вам це, очевидячки, ні болить, ні свербить. Та потіштеся, що таких чудаків, як мій батько — багато не найдете. І… коли він піде з торбами (голос в неї заломився), тоді й прийде кінець вашому пануванню…
Поет. Панно Ірино, я теж так думаю.
Ірка. Що ви думаєте?
Поет. Я… власне, сьогодні, в перший день свого урядування, завдав собі трохи праці і… перевірив ділові книги підприємства вашого батька… Так, згрубшого, бо книги були досі дуже недбало ведені… І я переконався, що з фабрикою, направду, погано. Їй грозить катастрофа.
Ірка. Гм, то з вас цікавий монструм. І поет, і футболіст, і бухгальтер…
Поет. Це вже така прикмета нашої гарячкової доби, що молоді люди є всім і нічим…
Ірка. Отже бачите, бачите самі, маєте наочний доказ, до чого довела та череда галапасів, яких мій бідний татко годує й утримує.
Поет. Панно Ірино… ці люди не винні… їх просто приневолюють тут дармувати. Я беру по собі: коли мене вчора прийняли на роботу з платнею 300 злотих, а сьогодні силоміць відривають від праці і кажуть йти купатися або вигріватись на сонці, то… то я не знаю, як це назвати… У всьому вина пана директора. Я розумію, що можна захопитись спортовою ідеєю, можна працювати для неї, допомагати їй грішми, але все до якоїсь межі… Та це, що я тут побачив, це вже переходить всяке поняття!
Ірка. Слухайте… я бачу, що ви думаюча… трохи думаюча людина, мимо того, що ви футболіст.
Поет (зрадів). Справді?
Ірка. Принайменше — робите таке враження… Скажіть: навіщо кому здався той ваш спорт?
Поет. Але ж я тої самої думки, що ви!
Ірка. Що ви сказали?
Поет. Ах, я саме хотів сказати, що… що ви недоцінюєте ваги спорту для української нації. Так! Я маю зовсім інший погляд на цю справу! Про те навіть не може бути мови, чи спорт нам потрібний, чи непотрібний, бо… бо він нам дуже потрібний!
Ірка. Ну, скажіть, ради Бога, кому потрібна ота безумна біганина за кусником шкіри, що наповнений повітрям? І яку користь має з того українська нація?