Поет. Слухай, а тут була за тобою та твоя гуцулка з молочарні.
Молодецький. Хто? Анничка?
Поет. Так, так Анничка. Прибігала тут за тобою.
Молодецький. Як то? Лишила молочарню і сюди прибігла? Ну, дам я їй за це.
Поет. Знаєш що, Славку, я тобі скажу без обиняків, що ти дуже нечесно поступаєш з тою дівчиною. Так, з Анничкою… Вона в тобі закохана, а ти на її очах граєшся її почуваннями і залицяєшся до… до дочки Баса!
Молодецький. Ти, мой, що ти верзеш? Анничка в мені закохана?
Поет. А так. Закохана до безтями і заздрісна до безтями. Вона тому і бігає за тобою назирцем, чи ти не пристаєш з ким іншим.
Молодецький. Ха-ха-ха, але ж це дурне теля!
Поет. Слухай, що ти від неї хочеш? Ти ж сам сказав, що вона має вроджену інтелігенцію, а як ще вишлеш її на курс…
Молодецький. То буде теля з курсом, розумієш? І взагалі — що ти собі набив до голови? Що я отеє смаркате гуцуля та її залицянки беру серйозно? Анничка, то є Анничка, розумієш, така Анничка… А Ірця… (Захоплено). Що то за пишна дівчина! Та що тут з поетом говорити. Чи ти маєш поняття, що це є жінка? Ти взагалі щось дуже вбогий духом… А та твоя збірка поезій, певно, також фунта кланів не варта. Я вже починаю жалувати, що постарався для тебе цю посаду.
Поет. Спасибі за ласку, я тобі дуже дякую за таку прислугу. Ти мені не зробив ніякої прислуги, лише виставив мене на посміх, на пониження моєї людської гідности. Але я тут довго місця не загрію. Я втікаю звідси.
Молодецький. Але ж ці поети ні раз не визнаються на жартах, слово чести даю. Ґеню, та ж ти бачиш, що я жартую.
Поет. Так, я бачу, що ти увесь час жартуєш…
Молодецький. Ґеню, ти мусиш тут лишитися! Для твоєї збірки поезій!
Поет. Ні! Я не можу тут довше лишатися. Директор казав мені, щоб я пополудні взяв штанцята і якісь там футболівки та йшов на тренінґ. І що я там буду робити, коли я не вмію копнути м’яча?
Молодецький. Гм! Це справді морока. Так, так: що ти там будеш робити?.. А, маю, маю. Маю спасенну раду.
Поет. Ну, яку?
Молодецький. Дуже просто: ти не йди на тренінґ!
Поет (задумався). Гм!.. Ну, а що опісля?
Молодецький. Слушно, але що опісля? Ні, це жадний вихід. Гм! Слухай Ґеню, а може, ти хворий, може гарячкуєш, може, в тебе що болить?
Поет. Ні, голубчику, ні! Можу тебе потішити, що нічогісько мені не бракує, я здоровий та сильний, мов тур, з Чугайстром можу боротися, а як добре обіпруся, то й Чорногору переверну. Ага, а нищиш, що на моєму стане! Викинуть мене звідси, напевно викинуть, як два рази два є чотири!
Молодецький. Не сміють тебе звідси викидати, розумієш ти, піїто? Мусиш тут сидіти каменем, щоб видати друком свої кляті вірші. Мусиш!
Поет. А власне, що не мушу, бо мене як стій проженуть, коле тільки сам признаюся до всього… Візьмуть за обшивку — і гайда. Тож я тоді буду мати фрайду… (Радіє).
Молодецький. Ґеню, Ґенчику, ти мусиш тут лишитися. Подумай, яку втрату матиме українська культура і література, коли не надрукуєш тих поезій! Ах, слухай, є вже рада на те, щоб ти не йшов на тренінґ. Маю, маю! Слово чести даю! Геніальна думка! Знаєш що? Ти зломи собі ногу.
Поет (збаранів). Га?
Молодецький. Ґеню, Ґенчику дорогий, прошу тебе — зломи собі ногу. Тоді не муситимеш іти на тренінґ і ніхто не матиме права тебе прогнати. Ґенчику, зроби це для української літератури, принеси для неї цю жертву! Знаєш — це навіть не така велика штука — зломити собі ногу; вилазиш на якийсь верх, скачеш униз, ніжка тобі елеґантно хрусне раз або два рази — і все врятовано. Подумай, чи це не буде прекрасно?
Поет (після хвилевого думання). Можливо, що це було б прекрасно, але я зовсім не хочу ніг собі ламати. Ще що? Може, і голову маю собі зломити для твоєї приємности?
Молодецький. Ех, тобі жарти в голові, а тут треба негайно найти якусь раду. Гм!.. Що тут зробити? (Задумався). А, Ґеню, знаєш що?
Поет. Що?
Молодецький. Дай мені в пику. Так! Заїдь мене позауш, але так, щоб мені свічки в очах поставали!
Поет. А то на яку пам’ятку?
Молодецький. Не питай, лише бий, слово чести даю! Заїдь мене звідси-звідси, раз і другий, а коли мене роз’яриш та розлютиш, тоді я вхоплю крісло і так тебе змасакрую, що ти напевно не зможеш піти на тренінґ. Бо так, бачиш, я не маю серця тебе бити, бо ніби що ж ти мені завинив? Я навіть дуже тебе люблю.