ЯВА 2
Ірка (не помітивши тітки, приступила до постелі, ніжно гладить поетові голову). Бідний хлопчик…
Мелася (відкашлянула). Кхм! Мої коханенькі!.. Ну, щось такого!
Ірка (стрепенулась). Ах, це ви, тітусю? А я вас не помітила. (Зітхає, стає біля вікна).
Мелася (помовчавши). Ну, щось такого, мої коханенькі! Того ще світ не бачив.
Ірка. Тітусю… Чи він ще гарячкує?
Мелася. Хто? Той розбійник, мої коханенькі? Не знаю. Я не дивлюся до нього. О, Ісусику! Пощо його сюди принесли того… футболістого?
Ірка. Тітусю — це так татко велів. Я також не хотіла, щоб його несли до нас, ви ж самі знаєте, як я ненавиджу отих таткових футболістів. А того — то ще тим більше. О, це добрий нумер!
Мелася. Мої коханенькі, щось страшного, що тепер на цім світі діється. Добре то твій покійний вуйцьо, болехівськйй декан і радник консисторії, колись казали: побачиш, мамцю-серце, побачиш, що то буде. О, золоті його слова! Все сповнилося, мої коханенькі, так, як це Михальда писала. Повинаходили якісь радія, якісь безличні танці, безсоромні купелеві строї, якийсь футбол, що доводить людей до безумства так, як бідного Ореста довів, — всюди гріх, всюди образа Божа та публічне згіршення. А де ж то перше таке бувало, а хто ж таке пам’ятає? Мої коханенькі, Ісусик терпеливий, але він також не буде довго дивитися на таку Содому і Гоморру. Прийде ще страшна кара на людей. Оце ж недавно Настя Волошин виворожила, що за рік напевно вибухне війна.
Ірка. Тихше, тітусю, тихше, він же спить.
Мелася. О, велика мені миція, то нехай не спить, нехай забирається, нема місця в доброму домі такому розбійникові окаянному.
Ірка. Тихше, тітусю, бо він пробудиться.
Мелася (встає). Ой, дитинко, щось ти занадто ним піклуєшся. Уважай, щоб, борони Боже, і ти в нім не задурилася, бо тепер такий світ настав, що за тими футболістами навіть дівчата з доброго дому пропадають.
Ірка. Але ж, тітусю, я його не терплю, я його на очі ненавиджу!
Мелася. Но, но, серденько, щоб ти тільки так його не «зненавиділа», як твій тато, мій бідний Орест, що на старі літа зійшов з ума і тим своїм спортом приніс таку нечесть, таку і неславу нашій добрій священичій сім і. Так, так, мої коханенькі, поїхав за кордон на студії, а замість чогось мудрого навчитися — до решти розум стратив той, що мав. Добре то твій покійний вуйцьо, болехівський декан, казали: побачиш, мамусю-серце, що то буде… (виходить).
ЯВА 3
Ірка (знову підходить до поета, що стогне крізь сон). Бідний хлопчик. (Раптом відвертає голову). Поганий, гидкий хлопчисько! (Сідає на крісло біля поета, знімає перев’язку на його голові).
Поет (відкриває очі, бере Ірчині пальці, притискає до уст). Дякую…
Ірка (відскакує від нього). Гетьте! Не дотикайтеся мене!
Поет. Я… я… вам хотів лише подякувати…
Ірка. Мені не маєте за що дякувати. Подякуйте моєму батькові, покровителеві всіх дармоїдів, що велів вас принести до нашого мешкання. Якби я була на його місці, то я без надуми наказала б кинути вас в якісь звори, вертепи, на жир вовкам — за те, що ви наробили.
Поет. Даруйте, пані, але людина покалічена і напівпритомна не може відповідати за те, що з нею роблять, де її несуть і куди кладуть. Бігме, я навіть не знаю, яким чудом я тут, біля вас, опинився?.. І… я, направду, був би вам безмірно вдячний, якби ви були такі ласкаві та присунули ближче оце крісло з моєю ґардеробою, і так… на п’ять хвилин вийшли звідси…
Ірка. Ні! А власне я не буду така ласкава. А втім — нічого вам це не поможе, чи я вийду, чи не вийду, бо ж ви каліка і за поріг у власних силах не вийдете.
Поет. То я полізу рачки, на череві поповзу, а не буду тут покутувати, як той Лазар многострадальний, на те тільки, щоб дражнити когось своєю осоружною появою.
Ірка. Не говоріть багато, бо скоро помрете. Тихо лежіть і не рипайтеся, коли вам добре, розумієте? (Бере термометр). Піднесіть руку догори. Я вам зміряю температуру.
Поет (зніяковілий). Але ж я дякую, я…
Ірка. Тихо будьте. Ви мені тут не вередуйте, бо ви не на грищі копаного м’яча. Я тут не дивитимусь, чи ви король стрільців, чи якесь інше чудо. Маєте робити що я кажу, і мовчати.