Поет. Пане директоре, мені направду дуже прикро…
Бас. Ну, ну, ну, не виправдуйся, сталося — пропало. Я тебе розумію: молодий чоловік, побачив дівчину, кров заграла в жилах, ну і так далі. Все було б в порядку, якби той загонистий маґістер ноги тобі не вчихолив… Бо ти розумієш: вирішні змагання за мистецтво! А я на тебе рахував, як на чотири тузи. Ну, сталося, нема ради. Може, ще видужаєш, що? Е, та певно, що видужаєш, про те і нема мови. Мой, ти знаєш що? Я тебе люблю. Слово даю. Ти, правда, примадонна, маєш свої фохи, але поза тим робиш зовсім поштиве враження.
Поет. Дякую вам, пане директоре.
Бас. Нема за що, нема за що. Знаєш, хлопче, це я тобі повинен бути вдячний за те, що ти звернув мені увагу (тихіше), що моя фабрика тріщить… Бо вона таки тріщить. І то добре тріщить, аж лоскіт іде. Знаєш, сину, це досить прикре враження, коли раптом побачиш, що ти сам, власними руками себе закопуєш… (Закрив лице руками). Дуже прикре враження. Здається мені, що я вже потрохи вертаю до розуму, але чи воно трохи не запізно…
Поет (палко). Пане директоре, а, власне, що не запізно! Ваша фабрика ще буде блискуче розвиватися, бо ви даєте на ринок такий товар, який серед нас, українців, завжди матиме великий попит. Батоги завжди будуть для нас потрібні!
Бас. Так, так, сину, для нас і на нас. А зокрема на мене, таки треба доброї гарапи.
Поет. Я б не сказав, пане директоре…
Бас. Ні, ні, ти мене передо мною не борони, бо я цього не варт!
Поет. Пане директоре! Все ще можна направити. Ще час. Треба тільки як стій перевести санацію фабрики. Затягнути кілька тисяч кредиту… Сплатити найконечніші зобов’язання… Наладнати збут… Закупити, сировину… А головне — запрягти людей до роботи!
Бас (схопився). І самого себе запрягти до роботи!
Поет. Очевидячки.
Бас. І себе взяти до гальопу! І себе взяти за морду!
Поет. Ну, так…
Бас (потирає долоні). Герр Ґот! Ти знаєш що? Я ще готов до того взятися!.. Я ще готов власну фабрику витягнути з болота!.. Коли б тільки виграти ці вирішні змагання за мистецтво…
Поет (заслуханий). Чудово грає…
Бас. Що? Хто грає? Де грає? На правому лучнику?
Поет. Панна Ірина… на фортепіяні…
Бас (махнув рукою). Ах, то не фортепіян, то піяніно… А втім, все одно. Сяк чи так швидко піде на ліцитацію… Слухай, Ґеню. Знаєш ти що?
Поет. Слухаю, пане директоре.
Бас. Договорімся: ти зробиш для мене це, що виграєш змагання за мистецтво, а я зроблю для тебе те, що врятую фабрику перед руїною? Згода?
Поет. Та… та коли я не футболіст, пане директоре…
Бас. Е, е, жартувати тобі захотілось. Мені тепер зовсім не до жартів. Все на моїй бідній голові, — і клюб, і фабрика, і жиди, і батоги, і здобуття мистецтва…
Поет. Пане директоре, я… я заявляю вам, що я не той Скакун, якого вам треба, я не маю нічого спільного з футболом і спортом.
Бас. Ех, ці примадонни, вони завжди мають свої екстраваґанції. Ну, і що ти йому зробиш? Заклинає мене в цапа, грає мені на нервах. Ну, добре, сину, добре, згода, ти не футболіст, ти китайський цісар, ти король Сіяму, що?
Поет (кричить). Пробі! Який я цісар? Я поет! Український поет, що хоче видати збірку поезій! Дайте мені змогу видати книжку! Я хочу творити! Я хочу творити!..
Бас (налякався). Ой, ой, то вже зле, то недобре. Гарячкує, сарака, і то небезпечно, коли починає з поезією виїздити. (До Ірки). Ірусю, Ірочко, золотко моє, ходи-но сюди, дай тому бідачиськові холодний оклад на голову. Льоду йому треба приложити, бо кричить, що він поет… Герр Ґот, де той Кліщик? Я скочу зараз по Кліщика. (Вибігає).
ЯВА 5
Ірка (підходить до поета). Скажіть мені, навіщо ви граєте цю комедію? Чому робите з себе блазня?
Поет. Коли ж бо я хочу перестати робити з себе блазня, а мені не вірять! Ну, скажіть самі, як я маю клястися перед вами, що я не футболіст, що я ніколи в житті не копав м’яча, що не маю нічого спільного з футболом, і що все те — одна містифікація!
Ірка. Але ж пане Ґенику, що вам сталося?
Поет. Що мені сталося? Я не знаю! Я не знаю! Це він все поробив. Це той нікчема, Молодецький. Мій «щирий друг». Мій «приятель»… Це його діло, це він зробив із мене блазня, це він виставив мене на посміх, це він впакував мене в таку біду!