Проте я не завдавав би собі клопоту візитом до крамниці саме тоді, якби мелодичний дзвін молоточка не справляв на мене такого заворожливого впливу. Я був ладний просидіти там цілу вічність, слухати й слухати. Раптовий відблиск заблукалого сонячного променя, що торкнувся інкрустованої сталі, викликав у мене настільки гостре й чисте осяяння, що я аж затамував подих. Сконцентрувавши розсіяний погляд, я ледь не тремтів від ейфорії, яка вивертала мої нерви, допоки якийсь рух старого зброяра не затулив те блаженне сонячне світло. Я відкинувся на спинку стільця. Майстер шліфувальною ганчіркою стирав іржу зі старих заклепок. Тільки це «щух! щух!» і могло вгамувати мій трем.
Констанція працювала над вишивкою, час від часу зупиняючись, аби краще розгледіти візерунок на кольоровій ілюстрації з музею Метрополітен.
— Для кого це? — спитав я.
Гоберк пояснив, що разом зі стародавніми обладунками музею Метрополітен, де він працював зброярем, він також отримав доступ до кількох колекцій, що належали колекціонерам-багатіям. Броня, над якою він працював, виявилася частиною загублених поножів з відомого обладунку, що його клієнт розшукав у маленькій паризькій крамниці на набережній Орсе. Він, Гоберк, домовився з клієнтом та взявся лагодити поножі. Таким чином обладунок знову став повним. Майстер відклав свій молоточок і розповів мені історію цієї броні, що простежувалась з 1450 року, від власника до власника, допоки нарешті опинилась у Томаса Стейнбріджа. Коли його розкішну колекцію пустили з молотка, той клієнт Гоберка придбав обладунок і відтоді розшукував загублену частину поножів, аж поки нарешті натрапив на неї у Парижі.
— Тобто ви наполегливо шукали ці поножі, навіть не знаючи напевно, чи вони взагалі ще існують? — здивувався я.
— Авжеж, — спокійно відповів майстер.
Уперше за весь час нашого знайомства я відчув певну зацікавленість Гоберком.
— Думаю, — висунув я допущення, — вони принесли вам неабиякий прибуток.
— О, ні, — розсміявся він. — Задоволення від знахідки для мене — вища винагорода, більшого мені й не треба.
— Хіба ви не хотіли б розбагатіти? — вторив йому я усмішкою.
— Моє єдине прагнення — стати найкращим у світі зброярем, — з виразу Гоберкового обличчя я зрозумів, що він говорив цілком серйозно.
Відірвавшись від вишивки, Констанція поцікавилася, чи спостерігав я за церемонією відкриття камери смерті. Вона, мовляв, помітила загін кавалеристів на Бродвеї вранці і дуже хотіла б подивитися на це видовище, але батькові якнайшвидше потрібен був стяг, тож вона на його прохання лишилась удома.
— А чи не бачили ви там часом вашого двоюрідного брата, містера Кастейна? — спитала вона зі збентеженим поглядом.
— Ні, — байдуже відповів я. — Полк Луїса перекинули до округу Вестчестер.
Я підвівся та взяв свій ціпок і капелюх.
— Знову збираєтеся до того безумця нагорі? — розсміявся старий Гоберк. Якби ж він тільки знав, як сильно я ненавиджу слово «безумець», він би не наважився вживати його у моїй присутності. Це слово викликає у мене якісь дивні почуття, які мені зовсім не хочеться пояснювати. Втім, я опанував себе і стримано відповів:
— Думаю, що завітаю до містера Вайлда на кілька хвилин.
— Бідолашний, — Констанція сумно хитнула головою. — Як важко, мабуть, рік за роком жити одному, скаліченому, без грошей та майже позбавленим здорового глузду. Було б дуже ґречно з вашого боку, містере Кастейне, навідувати його якомога частіше.
— Думаю, він навіжений, — додав Гоберк і знову взявся за свій молоточок, а я знову слухав приємне дзвякання металевих пластин. Коли він закінчив, я відповів:
— Ні. Він ані навіжений, ані несповна розуму. Його свідомість — це сховище дивовиж, звідки він з легкістю черпає такі скарби, які ми з вами здобували б роками.
Гоберк знову розсміявся.
— Він знає історію як ніхто інший, — продовжив я, дедалі втрачаючи стриманість. — Ніщо не проходить повз нього. Його пам’ять настільки ідеальна, настільки точна до деталей… Якби у Нью-Йорку стало відомо про існування такої людини, жодних почестей не вистачило б, аби вшанувати його як слід.
— Дурниці, — пробурмотів Гоберк, шукаючи на підлозі заклепку, що впала.