— Звісно ж, дурниці, — відповів я якомога спокійніше. — До речі, серед інших дурниць він розповідав, що стегнові пластини прикрашеного емаллю обладунку, відомого під назвою «Прослава Принца», можна знайти серед купи іржавого театрального мотлоху й непотребу у гарнізоні на вулиці Пелл.
Молоточок Гоберка з глухим стукотом упав на підлогу. Отямившись, той підібрав своє знаряддя і спитав, уже зовсім іншим тоном, звідкіля мені відомо, що стегнові пластини «Прослави Принца» були загублені.
— Особисто я нічого не можу сказати з цього приводу. А от містер Вайлд одного дня повідомив мені, що ті пластини можна знайти у гарнізоні на вулиці Пелл, 998.
— Дурниці! — знову вигукнув майстер, і я помітив, як тремтіли його руки.
— Цілком можливо, — люб’язно погодився я. — А чи дурниці каже містер Вайлд, коли називає вас не інакше як маркізом де Авонширом, а міс Констанцію…
Договорити я не встиг. Констанція підхопилася на ноги, її обличчя спотворив невимовний жах. Гоберк пронизав мене поглядом, неусвідомлено поправляючи свій шкіряний фартух.
— Це неможливо, — промовив він. — Містер Вайлд може знати багато дивних речей…
— Таких, до прикладу, як те місце, де можна знайти частини «Прослави Принца», — з усмішкою докинув я.
— Так, — повільно продовжив Гоберк. — І про цей обладунок теж… Але він помиляється щодо маркіза де Авоншира, який, як вам відомо, кілька років тому вбив негідника, що звів наклеп на його дружину, та подався до Австралії, де й помер зі своєю жінкою.
— Містер Вайлд помиляється… — пролепетала Констанція. Її губи тремтіли, проте голос залишався м’яким і спокійним.
— Що ж, давайте погодимось, — сказав я, — що у цьому випадку містер Вайлд помилився.
Я піднявся трьома напіврозваленими сходовими маршами і постукав у маленькі двері в кінці коридору, як і безліч разів до того. Містер Вайлд прочинив їх і впустив мене досередини.
За моєю спиною клацнули замки. Не певний у їх надійності, він підпер двері важкою старовинною скринею і тільки тоді сів навпроти мене, вдивляючись у моє обличчя своїми маленькими світлими очима. Кількість шрамів на його носі та щоках значно збільшилася. Сріблястих дротів, на яких кріпились його штучні вуха, не було. Я подумав, що ще ніколи не бачив його настільки огидно чарівним. Вайлд був безвухим. Його штучні вуха, які лежали осторонь разом зі з’єднувальним дротом, були однією з його слабкостей. Їх було зроблено з воску й пофарбовано у блідо-рожевий колір, що контрастував з жовтим кольором його обличчя. На мою думку, краще б він утішив себе комплектом правдоподібних штучних пальців для безпалої лівиці, але здавалось, ніби ця вада не завдавала Вайлдові жодних клопотів. Своїми штучними вухами він також був цілковито вдоволений.
Дуже малий на зріст, він видавався не набагато вищим за десятирічну дитину, при цьому мав неймовірно хваткі руки та міцні атлетичні стегна. Проте найприкметнішою рисою містера Вайлда була його голова — форма і розмір химерно невідповідні бездонному колодязеві його знань. Сплюснута й вугласта, вона нагадувала голови тих бідолашних, хто мав нещастя опинитись у божевільні. Ув’язнених там люди зазвичай вважають навіженими, але Вайлд був не менш притомним за мене самого.
Звісно, я не заперечую, що йому були притаманні певні дивацтва. Скажімо, його маніакальна звичка дражнити свою кішку, допоки вона з шипінням не кидалася йому просто в обличчя, була справді дивною. Я взагалі не міг утямити, навіщо він тримав це створіння вдома і нащо добровільно замикався в одному приміщенні з цим безжальним жорстоким звіром. Пам’ятаю, як одного разу я вивчав рукопис при світлі кількох лойових свічок, а містер Вайлд нерухомо сидів у високому кріслі. Його очі слабко виблискували від хвилювання, а кішка тим часом повільно скрадалася до нього підлогою. Не встиг я бодай щось зробити, як вона припала животом до підлоги, зіщулилася, затремтіла і несподівано стрибнула прямісінько в обличчя свого хазяїна. У несамовитій боротьбі вони, зчепившись, покотилися по підлозі, дряпаючи одне одного, з шаленим виттям і стогоном, поки нарешті кішка з диким вереском не втекла під комод. Після цього містер Вайлд перевернувся на спину і конвульсивно задриґав кінцівками, наче павук у передсмертній агонії. Так, він насправді був своєрідною особистістю.
Отже, містер Вайлд уважно вивчив моє обличчя, а потім узяв зачитану облікову книгу і розгорнув її на сторінці із загнутим ріжечком.
— Генрі Б. Метьюз, — процитував він. — Рахівник компанії торгівців церковними прикрасами «Вайсот, Вайсот і партнери». Звернувся третього квітня. Репутацію зіпсовано на іподромі. Також відомий як брехун і боржник. Репутацію буде відновлено до першого серпня. Винагорода: п’ять доларів. — Вайлд перегорнув сторінку і пробігся пальцем по низці щільно списаних рядків.