Другого червня 1916 року тариф Хуссейн вийшов на балкон свого палацу в Мецці, приклав до плеча гвинтівку й вистрілив — це стало початком арабського повстання. Тоді, коли Абдуллаха з Заїдом, молодшим братом, направили викурювати турків з Таїфа, Джидди та Мекки, Фейсал з Алі мали втілити значно складніший план — виставити своє декількатисячне недостатньо підготовлене військо проти двадцятидвотисячного могутнього турецького гарнізону в Медині. Побачивши велику міць гарнізону з його батареєю важкої артилерії, араби відступили до пустелі, де почали збирати підкріплення з бедуїнського народу.
Місто Медину так і не захопили, однак пізніше завдяки одній вдалій стратегії його успішно ізолювали від решти турецької армії. Тим часом емір Фейсал зумів завоювати прихильність своїх підлеглих, які називали його «Сайдна Фейсал», або «наш повелитель Файсал» та захоплювалися його відвагою. Коли арабське військо, незвикле до бомбардувань артилерії, не схотіло слідувати за Фейсалом по відкритій місцевості, боячись артилерійського обстрілу зі стін Медини, Фейсал з них посміявся, а тоді повільно рушив на своєму коні повз долину смерті, жодного разу не пришвидшивши темп. Перетнувши долину, він махнув своїм людям, щоб ті йшли за ним. Викрикуючи та розмахуючи гвинтівками над головою, вояки швидко рвонули до стін Медини.
Турецька помста була швидкою й руйнівною. Вони оточили арабських жителів сусіднього міста Авелі і, як повідомив Лоуренс, по-звірськи вбивали «кожну живу істоту в його стінах. Сотні мешканців міста зазнали насилля та були страшенно понівечені, турки підпалили всі будинки, а тоді кидали у полум’я як мертвих, так і живих арабів». Аравією прокотилася хвиля обурення та шоку, розпалюючи ще більшу ненависть до турків і зміцнюючи рішучість арабів до дій. «Першим правилом арабської війни було те, що жінки залишалися недоторканними, — написав Лоуренс. — Другим — те, що життя та честь дітей, занадто юних для бою з чоловіками, потрібно було помилувати; і третє правило — майно, яке не можна забрати з собою, залишалося непошкодженим». І поки турки перерізали своїм в’язням горлянки, Фейсал платив по фунту за кожного ворожого солдата, якого ув’язнювали живим.
Восени 1916 року, коли Ґертруда проявляла гостинність до Ібн Сауда в Басрі, Лоуренс їхав разом з непоборним Рональдом Сторрсом від Суеца до Джидди, де Сторрс, на той час секретар зі східної політики, що працював на каїрський уряд, мав зустрітися з Абдуллахом, щоб обговорити недавній провал повстання. Головним питанням було, чи слід британсько-єгипетській армії захоплювати прибережне місто Рабіх, щоб захистити сусідню Мекку від турків. Користуючись своїм даром переконання, Сторрс зміг добитися згоди Хуссейна, щоб Лоуренс поїхав до пустелі й зустрівся з Фейсалом.
У своїй книзі Лоуренс описує Фейсала, як спокійного та пильного чоловіка, опущені повіки якого надавали йому ще більш таємничого вигляду. Високий і худий, одягнутий у білу шовкову рясу та коричневу куфію, обв’язану яскравим червоно-золотавим мотузком, його тонкі руки були схрещені на руків’ї шаблі. Позаду Фейсала у напівтемряві кімнати безмовно стояло багато шейхів. Оточені недружньою тишею, усі сіли на килим. А тоді Фейсал, не піднімаючи очей, дуже тихо запитав у Лоуренса, як той доїхав «і як вам тут у нас, у Ваді Сафрі?». І Лоуренс відповів: «Добре, але дуже далеко від Дамаска». Кімнатою прокотилася хвиля незадоволення, а тоді Фейсал уперше підвів очі на свого гостя. Він пильно подивився на Лоуренса, а потім повільно й люб’язно посміхнувся: «Слава Богу, що турки знаходяться не так далеко».
У найвідомішому уривку з книги «Сім колон мудрості» Лоуренс написав:
«Я був глибоко переконаний, що всі невдачі арабського повстання були результатом... відсутності керівника, як арабського, так і британського. Тож я вирушив Аравією в пошуках величних лідерів. Перший з них, шариф Мекки, як ми знали, був чоловіком похилого віку. Абдуллах здався мені занадто розумним, Алі — занадто чепурним, Заїд — занадто холоднокровним. Тоді я поїхав до внутрішніх районів країни, щоб зустрітися там з Фейсалом, і побачив у ньому лідера, в якому горіло полум’я... Я з першого погляду зрозумів, що він був тим самим чоловіком, на пошуки якого я приїхав до Аравії — це був лідер, який довів би арабське повстання до повного розквіту».
Фейсал і справді був природженим лідером. І хоча на той час поняття процвітання ще майоріло десь дуже далеко за обрієм, його терпіння й харизматична особистість змогли упокорити бедуїнські племена. Зі свого шатра Фейсал виконував обов’язки так, що зрештою об’єднав ворожі племена біллів і джухейнів, атейбів та агаїлів. Він переконав їх відкласти родову ворожнечу й підготувати умови для його армії, щоб вона могла спокійно пройти пустелю, на території якої міжплемінні грабунки, мародерство та вбивство були нормою. Хуссейн передавав синові накази й критично малу кількість продовольства та грошей, а британська допомога виявилася нічим іншим, як болісним жартом: декілька чоловіків з Судану і чотири кулемети Круппа, які були настільки старими, що навряд чи стріляли. Фейсал мусив подорожувати із замкнутими скринями, наповненими камінням, щоб переконати своїх людей, що то в нього золото, яким він готовий їм заплатити.
Лоуренс поїхав, обіцяючи боєприпаси, провізію, офіцерів-добровольців і стільки гірських гармат і ручних кулеметів, скільки зможе роздобути. Усе це мали доставити в Янбу, найближчий до Медини порт Червоного моря, тож це місто мало стати базою Фейсала. З міста Джидди до Порт-Судана Лоуренса підвіз адмірал Вемміс, вірний прихильник арабської ідеї, далі Т. Е. поїхав встановлювати контакт з сером Реджинальдом Вінтажем, командиром єгипетської армії, командувачем британською військовою стороною арабського руху. Він також був прихильником арабського повстання, як і генерал Клейтон, який тоді займав посаду штатного голови арабського бюро, до якого прямував Лоуренс.
Боротьба проти турків зайшла у глухий кут, і будь-якої миті турецький гарнізон, який саме перебував у Медині, міг вирушити на південь до Мекки здобувати вирішальну перемогу, яка прокотилася б гучним відлунням ісламськими містами. Британцям не вистачало впевненості у своєму плані, щоб висадити обумовлену армію в Рабісі й провести межу між Мединою та Меккою. Лоуренс знайшов вихід зі становища — партизанська війна, проведена маленькими групками арабських бійців за підтримки британських професійних консультантів та вибухівки. Хоча цей план здавався, у кращому випадку, ризикованим і був запропонований археологом без жодної військової підготовки, після багатьох місяців нерішучості він приніс усім блаженне полегшення. Варто було спробувати.
У пошуках пригод, перебуваючи значною мірою під чарами Фейсала, завзятий Лоуренс виконав свою обіцянку зсунути питання британської допомоги з мертвої точки.
В установленому порядку в Янбу прибули радники з технічних питань разом з грішми та зброєю — Лоуренс наголосив, що племінні представники віддавали перевагу зброї, яка створює багато шуму. Він ухилився від втручання полковника Бремонда, голови французької військової місії в Джидді, а тоді отримав розпорядження від Клейтона повернутися до Фейсала. Лоуренс завжди стверджував, що повертався до Янбу та еміра з великим небажанням, що все, чого він хотів, було знову взятися за картографічну роботу в Каїрі. Небажання було зовсім непідходящою емоцією для легендарної ролі, приписаної для Лоуренса. Хоч як сильно він не прагнув захоплення та слави, ще більше йому хотілося скласти враження чоловіка, неприхильного до всіх цих діянь — як його герой Чарльз Доті, автор книги «Пустельна Аравія», серце й душа якого належали іншому світові.
Лоуренс застав Фейсала у ваді за містом Янбу, долині переповненій буйною метушнею арабів і верблюдів. Надворі стояла ніч, і, як описав його Лоуренс, емір незворушно сидів на килимі, розстеленому поверх каміння, та диктував листа своєму секретарю, що стояв на колінах при світлі лампи, яку в нього над головою тримав інший слуга. Харбське плем’я розгромили турки, які змусили Заїда, Фейсалового брата й лідера племені, поспішно відступити. Фейсал спустився вниз, щоб перерізати їм дорогу з Янбу, де на своїй позиції стояв капітан Бойл, захищаючи гавань від будь-якого підступу турків за допомогою корабельних гармат. Фейсал закінчив диктувати листи, адресовані верховним шейхам племінних територій, через які пролягав їхній майбутній маршрут, емір домовлявся про безпеку його армії під час переправи та просив допомогти військами зі свого боку. А тоді він смиренно сидів під покровом нічного холоду, розглядаючи особисті скарги солдатів аж до 4-ї ранку. Казали, що прийняті Фейсалом рішення жодного араба не залишили незадоволеним чи ображеним. Після цього емір з’їв півдюжини фініків і приліг поспати на промоклий від роси килим. Лоуренс помітив, що поки Фейсал спав, до нього тихенько підкралися охоронці й укрили своїми плащами. Через годину він уже прокинувся, щоб скликати всіх до молитви.