«Після вечері Т. Е. Лоуренс чітко роз’яснив поточну ситуацію між Фейсалом і сирійцями та між ним з французами, а тоді швидко розтлумачив свій план можливої домовленості, що було головним недоліком пропозиції щодо представлення комісії. Лоуренс прекрасно висвітлив свої ідеї. Завдяки привабливості, простоті та щирості він справив на слухачів грандіозне враження й переконав їх у своїй правоті. Тепер питання полягало в тому, чи не було вже запізно переконувати в цьому міністерство закордонних справ та безпосередньо Клемансо; і саме це ми й почали обговорювати.».
З Парижа Ґертруда написала своєму колишньому колезі з арабського бюро, Обрі Герберту:
«О, мій дорогий друже, вони перетворюють Близький Схід на таке жахливе безладдя; я з упевненістю припускаю, що ситуація стане ще гіршою, ніж була до війни — за винятком Месопотамії, яку нам, можливо, вдасться втримати за межами цього всеохопного хаосу. Таке враження, що це якийсь нічний кошмар, в якому ти можеш передбачити всі жахливі речі, які мають статися, але нічого не можеш зробити, щоб їх уникнути.».
Ґертруда, ясна річ, надзвичайно сильно хотіла зустрітися з Фейсалом, героєм повстання й людиною, яка так чи інакше була важливим гравцем у майбутньому Близького Сходу. На конференцію вона приїхала занадто пізно й не чула його промови, однак Лоуренс особисто представив Ґертруду Фейсалу, і її симпатія стала ще більшою. Він був одягнутий у свою звичну білу рясу із золотою вишивкою, у руках тримав церемоніальний кинджал, і весь його образ був надзвичайно владним і загадковим — Фейсал був одним з тих пустельних арабів, які завжди приваблювали Ґертруду. Але він був зовсім не схожий на інших пустельних воїнів: його сердечність і почуття гумору, які суперечили замисленому виразу його карих скошених очей, приголомшили Ґертруду. «Я перепрошую, — сказав він з посмішкою, коли в розмові зайшлося про боротьбу за Святу Землю, — а хто з нас переміг у війнах хрестоносців?» Він був досвідченим тридцятитрирічним воїном, переживання та зради якого закарбувалися в його очах виразом глибокого смутку; укрите зморшками обличчя було дещо викривлене через сильні перевантаження, які він постійно звалював собі на плечі. І хоча брови та вуса Фейсала були досить густими й чорними, його коротко стрижена борідка була вже сива. Лоуренс розповів Ґертруді про велику пристрасть Фейсала до арабської поезії і як вони з ним могли годинами слухати декламування різноманітних од. Він також розповів про блискуче вміння еміра грати в шахи та про таємничу слабкість, яка вражала його під час ведення армії в бою, у результаті чого емір падав непритомним і його мусили виносити з поля бою.
Глибоко вражена його особистістю й щиро сподіваючись, що французи не завадять Фейсалу стати королем Сирії, Ґертруда попросила взяти у нього інтерв’ю. Одного ранку їй вдалося порозмовляти з ним кілька годин, поки Фейсал позував художнику Августу Джону, який спеціально орендував у Парижі студію, щоб малювати портрети найцікавіших делегатів. Серед Ґертрудиних нотаток є записи без заголовків та дат, в яких ідеться про два інтерв’ю з Фейсалом, одне з яких вона провела в Парижі:
«У Джоновій студії я сказала йому, що ніщо на світі не зможе змусити Францію відмовитися від сирійського мандату. Він сприйняв мої слова зі здивуванням та тривогою. Після нашого інтерв’ю я одразу попрямувала на обід з містером Балфуром і, коли всі гості розійшлися, розповіла йому про нашу з Фейсалом бесіду, знову озвучуючи своє тверде переконання стосовно намірів французів. Містер Балфур... сказав мені, виключно між нами, що цілком зі мною згодний. Після цього я попросила, щоб він позбавив Фейсала ілюзій... щоб емір міг зайняти належну позицію. Містер Балфур покликав до себе Яна Малкольма і сказав: „Яне, запиши, будь ласка, її прохання, щоб я потім не забув сповістити про це Ллойда Джорджа”. Ян дістав вишуканого блокнота й записав до нього моє побажання — і я, відчуваючи, що блокнот Яна був нічим іншим, як кінцевою станцією всіх повідомлень, через день чи два залишила Париж.».
У листопаді 1917 року лорд Артур Джеймс Балфур, апатичний міністр закордонних справ Ллойда Джорджа, випустив декларацію, в якій ішлося про те, що британський уряд ухвалив «встановлення Палестини, як національної домівки єврейського народу». Ґертруда ж, у свою чергу, згадуючи про угоду Сайкса-Піко та всі спричинені нею неприємності; написала листа до сера Гілберта Клейтона, колишнього начальника Арабського бюро в Каїрі: «До сунітської заяви містера Балфура я ставлюся з глибокою недовірою — якби люди з дому не робили таких заяв, наскільки б легше було тим, хто перебуває безпосередньо на місці!».
Хоч би якою суперечливою не здавалася ця декларація, її формулювання пом’якшила версія оригінальної заяви, а саме: «Палестина має бути перебудована на національну домівку єврейського народу». Коли чорновий начерк декларації з’явився на столі в міністерстві, сер Едвін Монтегю, державний секретар Індії — той самий чоловік, який вичитав Ґертруду, коли вона надіслала йому свої судження, перескочивши через голову А. Т. Вілсона — висловив свій сильний супротив, незважаючи на те, що сам був євреєм, заявляючи, що сіонізм — «зловмисне політичне переконання, невластиве жодному патріотичному жителю Об’єднаного королівства». Чи буде цей вчинок, запитував він, лояльним щодо Палестини? І як це відобразиться на правах євреїв, які живуть в інших країнах? На Заході багато єврейських лідерів були переконані у тому, що запропонувати євреям Палестину було б ведмежою послугою для єврейської спільноти в цілому; навіть більше, євреї, які на той час уже жили в Палестині, передчували й побоювалися неприємностей, які на них от-от мав обрушити сіонізм. На захист своїх доказів Монтегю зачитав у міністерстві чітко аргументованого листа від Ґертруди, переконливі слова якої призвели до перефразування документа. Її обурювало, що сіоністи та політичні діячі Конференції говорили про Палестину так, ніби в ній не живуть люди; тим паче Ґертруда бачила, що араби з євреями не можуть мирно жити пліч-о-пліч. Ще в січні 1918 року вона написала Клейтону:
«Нам завжди здавалося, що віддати євреям Палестину було чимось неможливим. Я не вірю в те, що це можна здійснити — особисто я навіть не хочу, щоб це сталося, і кажу про це за кожної слушної нагоди... щоб задовольнити євреїв, доведеться переступити через усі ймовірні політичні міркування, включно з бажанням переважної більшості населення.».
Це вже був не перший випадок, коли сіоністська мрія про батьківщину не брала до уваги людей, які вже жили на певній території. Перший сіоністський конгрес 1897 року представив план купівлі Уганди як дому для євреїв. Відтоді пройшло тридцять років — і що сталося б з правами спільноти, яка вже населяла Палестину? Там жило п’ятсот тисяч арабів, тобто чотири п’ятих від усього населення. Як же мав здійснюватися захист населення, прописаний у декларації, якби країна стала батьківщиною євреїв?
Половина всіх євреїв жила в принизливих злиднях на території, яку називали смугою осілості, теперішня Білорусія, Україна та східна частина Польщі. Влітку там була задушлива спека, а взимку — лютий холод, і надзвичайно убогий ґрунт у будь-яку пору року. Російський уряд не забезпечував охороною своїх сім мільйонів єврейських мешканців, які неодноразово потерпали від погромів і кривавих боєнь під час анти-єврейських заворушень. Деякі з євреїв піднімали повстання, як, наприклад, Троцький, а сотні тисяч з них поїхали шукати нового життя в Америці та Західній Європі. Станом на початок війни в Америці проживало три мільйони євреїв, а в Британії — триста тисяч, і більшість з них були біженцями.
Націоналістичні ідеї, які набирали популярності під час війни у Франції, Німеччині та Австрії звели до всезагальних підозр у винуватості меншин, і особливо це стосувалося єврейських меншин. Водночас посилювалося бажання євреїв отримати власну державу. У Британії головним сіоністом був Хаїм Вейцман, викладач біохімії в Манчестерському університеті, надзвичайно приваблива особа. Для нього Палестина, останнє єврейське королівство, яке було знищене римлянами, було єдиним місцем, придатним для єврейської батьківщини. Він хотів отримати територію, на якій єврей міг бути «стовідсотковим», а не асимільованим євреєм, який вимушений приписувати собі іншу національність. Таких євреїв він зневажав — і серед них були такі відомі постаті, як лорд Ротшильд та Едвін Монтегю. Ще до початку війни Вейцман опитав близько двох тисяч людей, намагаючись схилити їх на свій бік. Йому вдалося завоювати прихильність лорда Роберта Сесіла, який допоміг переконати Балфура. Сіоністська мрія зачепила почуття працівників міністерства закордонних справ, переконаних, що у світі має знайтися батьківщина для «найобдарованішої раси, яку не бачило людство з часів греків п’ятого століття». Вейцман також прихилив на свою користь Марка Сайкса, Ллойда Джорджа та Черчилля; симпатію останнього він завоював ще під час його перших виборів, коли політик отримав підтримку від головної єврейської спільноти Манчестера.