Розділ 4
Становлення особистості
У грудні 1897 року, у віці двадцяти дев’яти років, Ґертруда в компанії Моріса вирушила в першу в її житті навколосвітню подорож. Вона, як і вся родина, була віддана молодшому братові; йому симпатизували й робітники ливарні в Кларенсі, доки Моріс не присвятив життя армійській кар’єрі і не поїхав далеко від Клівленда. Мандрівка проходила розкішно: у брата з сестрою були найкращі окремі каюти на британському пароплаві «Ріо-де-Жанейро». Невдовзі після початку подорожі Моріс попросив у капітана дозволу розмістити на палубі майданчик для гри в гольф, чим викликав бурхливе схвалення інших пасажирів. Він був душею капітанського бенкету. А Ґертруда одразу здружилася з дітьми пасажирів й організувала турнір із гри в піке.
Моріс був дотепником. Він узяв у подорож книжку «Жіночі манери» і розважався тим, що, попри, як Ґертруда сиділа в шезлонгу, курила й дивилася на небокрай, зачитував їй уривки з власними ремарками: «Сучасна англійка має тримати голку з ниткою так само вправно, як їздити на велосипеді... Ґертрудо, ти не пришиєш мені кілька ґудзиків?». Після чергового такого пасажу Ґертруда могла вихопити книжку з рук Моріса й жбурнути її в нього.
Після повернення в Йоркшир у червні наступного року вона продовжила роботу з жінками Кларенса: читала їм лекції про свої подорожі й організовувала культурні заходи. Вона грала в теніс і гольф, полювала й рибалила. Перебуваючи в Лондоні, у місячні ночі Ґертруда гуляла з друзями вздовж набережної аж до Стренда, по Сіті, до Тауерського мосту, а звідти — по віадуку Голборн, через Оксфорд-стріт — додому на Слоун-стріт. У передпокої стояв її старий велосипед, і Ґертруда їздила на ньому повз Гайд-парк до Британського музею на уроки арабської мови та в Лондонську бібліотеку з книжками, складеними в передній велосипедний кошик. Або по Кенсінґтон-Ґарденс на ковзанку в парку Принца чи на уроки танців і фехтування. Вона написала батькові, як важко крутити педалі, коли вітер дме просто в обличчя, а той надіслав дочці чек на новий велосипед. «Я сьогодні пішла в універсальний магазин, вибрала новий велосипед і одразу на ньому поїхала звідти. Це просто мрія! — написала Ґертруда батькові. — Я поїхала аж на інший кінець Лондона... Мене мучать докори сумління, бо я тепер стільки всього хочу! Це мені шкодить, тому в наступні місяці, будь ласка, постарайся відмовляти на мої прохання».
1901 рік позначився подальшим занепадом вугільної, сталеливарної та суднобудівної промисловості. Сер Лоутіан, попри свої вісімдесят п’ять років і погіршення здоров’я, вжив заходів, щоб захистити інтереси родини. Він бачив, що, незважаючи на всі його старання, Британія в технологічному розвитку надто відставала від Німеччини; сильний ривок у виробництві заліза й сталі зробили Америка та Японія. Щоб забезпечити необхідні ресурси на майбутнє, Лоутіан наважився на злиття своїх компаній з підприємствами Дормана Лонґа, давнього конкурента Беллів. Продаж акцій хімічних підприємств разом зі злиттям Беллових заводів з виробництва залізничних рейок з Північно-Східною залізницею вивільнили для сім’ї величезні кошти. Онуки, небожі й небоги отримали по п’ять тисяч фунтів стерлінгів кожен. Таке раптове багатство, безперечно, вплинуло на рішення Ґертруди та її брата Г’юґо відвідати подію, яка буває раз у житті — проголошення Едуарда Сьомого імператором Індії на урочистій церемонії, що мала відбутись у делійському палаці віце-короля Індії, лорда Керзона. Потім вони продовжили подорож іще на півроку, для Ґертруди це була друга навколосвітня подорож.
Церемонія, що стала незабутньою для кожного з присутніх, відбулась у січні 1903 року, на піку могутності Імперії. У Делі Ґертруда і Г’юґо зустрілися з давніми друзями: Расселами, Валентином Чиролом і його кузеном Артуром Ґодменом. Ґертруда казала, що там зібрався цілий світ. Вони зупинились у розкішній літній резиденції віце-короля й спостерігали за церемонією з найкращих глядацьких місць. Ґертруда писала у щоденнику:
«Це була найпишніша церемонія з усіх, які можна лише уявити... Спершу солдати; за ними — персональна охорона віце-короля, місцеві кавалеристи; за ними — Пратап Сингх на чолі Кадетського корпусу, де служать лише сини раджів; віце-король і леді Керзон, герцог і герцогиня Коннахт, усі на слонах; за ними — знову раджі, не менше сотні, теж на слонах — мерехтлива суміш золота й коштовностей. Раджі в намистах з перлів і смарагдів, що вкривають їхні груди й звисають до пояса, нитки перлів прикрашають їхні плечі й тюрбани; вбрання — з золотої парчі або розшитого золотом оксамиту. Навіть у слонів з вух звисають нитки перлів».
Водночас, приймаючи в подарунок новий велосипед чи дозволяючи собі найрозкішнішу поїздку, Ґертруда часто замислювалася про належне використання свого часу й можливостей. Вона обирала між прагненням самореалізації та застосуванням своєї енергії на безкорисливе служіння суспільству. Вона готова були присвятити цьому все життя. Переконана атеїстка, Ґертруда перебувала в авангарді нових поглядів на людину і суспільство. Утилітаризм, нова життєва філософія, заснована Джеремі Бентамом, фундаментальною метою життя людини визначав прагнення до щастя й уникнення страждань. Згідно з його філософією, домагатися цієї мети може лише вільна людина, і водночас не може бути свободи без відповідного почуття особистої та моральної відповідальності перед іншими людьми й довколишнім світом. Джон Стюарт Мілль пропонував шляхи практичної реалізації «відповідальної свободи», а саме: урядові моделі, які забезпечать цілісний розвиток суспільства без обмеження свободи кожного індивідуума.
Питання суспільної поведінки людини постійно ставали предметом обговорення, і висновки щодо моральних орієнтирів «прикладалися» до всіх аспектів життя. Ось, наприклад, людина грає в теніс. Чи мусить вона замислюватися над тим, чи не є це марнуванням часу? Наскільки моральною є перемога, чи, може, варто дозволити суперникові виграти? Чи має людина право грати в теніс у той час, як інші люди працюють? Чи, може, гра в теніс — лише гра в теніс і нічого більше?
Це було головною темою палких суперечок, що спалахували між Ґертрудою та Г’юґо під час їхніх спільних подорожей. У Редкарі, перед поїздкою в Індію, їх навідував професор оксфордського Трініті-коледжу, у якого Г’юґо навчався студентом.
Професор заохочував Г’юґо в його бажанні обрати для себе шлях церковнослужителя. Ця амбіція неприємно здивувала «щасливо нерелігійну», як говорила Ґертруда, родину, особливо Флоренс, яка мріяла, щоб Г’юґо реалізував свій музичний талант, ставши композитором або піаністом. Ґертруда, що твердо стояла на позиціях науки, і Г’юґо з його релігійними переконаннями неначе опинилися на протилежних полюсах, їхнім гостем був превелебний Майкл Фурс, майбутній єпископ Преторії та Сент-Олбанса. Якось під час прогулянки по саду Ґертруда ошелешила Фурса запитанням: «Ви, мабуть, не схвалюєте плани Г’юґо здійснити зі мною подорож навколо світу?». «Чого б це?», — спитав спантеличений гість. Вона відповіла: «Бо він навряд чи повернеться християнином». — «Чому?» — «Тому що в мене розуму більше, ніжу Г’юґо, — відповіла вона зі своєю нахабнуватою прямотою. — Цілий ріку моєму товаристві, безперечно, похитне його віру». Фурс розреготався і порадив їй не бути такою впевненою.
Це був виклик, перед яким Ґертруда не могла встояти. Г’юґо розповідав батькам: