Попереду чекала ще одна ніч на льодовику під рясним дощем зі снігом. У чоловіків були рюкзаки, які можна підкласти під себе, як матраци, і Гайнрих галантно й несподівано віддав свій рюкзак Ґертруді; а Ульрих сховав її ноги разом зі своїми у свій. Вона провела ніч, думаючи про Моріса, який у той час воював у англо-бурській війні у складі Добровольчого йоркширського полку. Він писав сестрі, як ніч за ніччю спав під зливовим дощем, і запевняв, що в цьому немає нічого страшного.
У сірому світлі наступного ранку всі від переохолодження ледве могли ходити. Скелелази поплелися вперед і нарешті, навіть не усвідомлюючи, що вже в безпеці, скінчили свій пекельний похід. Провівши п’ятдесят сім годин у горах, вони повернулись до Мейринґена, де весь готель гудів у хвилюванні за долі сміливців. Після гарячої ванни й вечері у ліжку, Ґертруда проспала цілу добу. Вона обморозила кисті й ступні — пальці на ногах так розпухли й заніміли, що Ґертруда мусила відкласти від’їзд, бо просто не могла взути черевики. Пальці на руках повернулися в норму швидко, і вона написала батькові найдовшого у своєму житті листа, в якому визнавала, що прогнози домнула щодо високої ймовірності її загибелі в Альпах ледь не справдилися.
Від льодовика до вершини Фінстерааргорн — дев’ятсот метрів (3 000 футів). І якась остання сотня метрів украла у них славу. Більшість із тих п’ятдесяти семи годин, проведених у зв’язці, проходили у найжахливіших погодних умовах: вітер міг здути їх з гори; на дикому холоді сніг замерзав на них самих і на мотузках; туман іноді був таким густим, що вони не бачили, куди роблять наступний крок. І хоча траверс Лаутерааргорн — Шрекгорн був найважливішим сходженням Ґертруди, її завжди пам’ятатимуть за експедицію на Фінстерааргорн. Це була невдала, але славна спроба.
Безпечне повернення, враховуючи умови, було не менш видатним досягненням. «В усіх Альпах немає, мабуть, гори, настільки високої й крутої. До вашої доньки було всього дві спроби зійти на неї, підкорення цієї гори вважають однією з найвидатніших експедицій в Альпах», — писав Ульрих Фюрер до Г’ю. «Честь і хвала міс Белл! Якби не її мужність і рішучість, ми всі загинули б».
Рік потому, під час чергової навколосвітньої подорожі, Ґертруда присвятила кілька днів сходженню на вершини у скелястих горах біля озера Луїз. Там, собі на втіху, вона зустріла трьох швейцарських провідників з Бернського нагір’я, які безжально кепкували з неї: «Ну, і як добрій фройляйн сподобалося на Фінстерааргорні?».
Її останнім визначним сходженням було сходження на Маттергорн з італійського боку у серпні 1904 року, знову в супроводі Ульриха й Гайнриха. Поки Ґертруда не підкорила цього останнього гіганта, вона відчувала, що в Альпах у неї лишилася незакінчена справа. На Маттергорні загинуло альпіністів більше, ніж на будь-якому іншому альпійському піку. Ґертруда читала й перечитувала спогади Едварда Вімпера, британського альпініста, який першим зійшов на Маттергорн за тридцять дев’ять років до того. Уже під час спуску четверо з його групи зірвались у прірву; і лише розрив мотузки врятував Вімпера і двох провідників від такої самої долі. Згадка про його супутників переслідувала Вімпера все життя: «Розумієте, я щоночі бачу моїх товаришів, які летять по схилу Маттергорну, горілиць, з розкинутими в сторони руками, один за одним, через рівну відстань, у моторошно-точному порядку... Так, я бачитиму їх завжди».
Ґертруда так добре вивчила гору за розповідями, що кожен крок уже здавався їй знайомим. Світанок не обіцяв хорошої погоди, але потім розвиднилось, і вони здійснили підйом у чудових умовах. На підході до вершини на групу чекав знаменитий своєю складністю Тіндаль Ґрат — Пік Тіндаля. Зазвичай тут висіла мотузяна драбина, але вона була порвана й частково замінена просто мотузкою.
Дві години скелелази витратили на здолання тих шести метрів. «Я згадую це з почуттям поваги. На нависаючій ділянці скелі ти відштовхуєшся, висячи на мотузці, спираєшся правим коліном на маленький виступ, з якого можеш дотягтися до верхнього щабля того, що лишилося від мотузяної драбини. Ось так це робиться... Пам’ятаю, я дивувалась, як це взагалі можливо».
Для бідного Гайнриха такий підйом давався «незвично складно». Вони досягли головної вершини о десятій ранку й спустилися на швейцарський бік за оригінальним маршрутом Вімпера, тепер «позначеним» мотузками, що залишилися від попередніх альпіністів. Ґертруда описала спуск як «... не скелелазіння, а скоріше з’їжджання по перилах».
Маючи найбільш упізнаваний силует, саме гора Маттергорн зображена на вітражі, присвяченому Ґертруді Белл у соборі святого Лоуренса, що у Східному Раунтоні. На другій половині вітража, прямо навпроти гори, — силует Ґертруди верхи на верблюді, на тлі пальм. Ці два періоди її життя — і справді дві протилежності; далі вона зосередилася на археології й дослідженні пустелі. Пік Маттергорн став її останньою великою горою. У 1926 році полковник Е. Л. Стратт, тодішній редактор Alpine Journal, писав, що в 1901-1902 роках не було альпініста жіночої статі, видатнішого за Ґертруду Белл:
«Будь-яке завдання, за яке вона бралася — як фізичне, так і розумове — Ґертруда Белл виконувала з такою бездоганністю, що було б дивно, якби вона не прославилась у горах так, як на полюванні чи в пустелі. Її сила, неймовірна для такої мініатюрної статури, її витривалість і над усе її мужність настільки вражають, що й сьогодні її провідник і компаньйон Ульрих Фюрер — а навряд чи ви знайдете більш компетентного суддю — говорить про неї з захватом, що межує з побожністю. Кілька років тому він розповідав автору [цих рядків], що з усіх аматорів, яких він супроводжував (як чоловіків, так і жінок), мало хто міг перевершити її в технічній майстерності, і жоден не зрівнявся з нею в холоднокровності, мужності й розсудливості».
Розділ 6
Подорожі пустелями
Міс Ґертруда Белл знає про арабів та Аравію більше, ніж, мабуть, будь-хто в Англії». Це слова лорда Кромера, колишнього верховного комісара Єгипту. Тоді, у 1915 році, коли не було ще видно кінця Першій світовій війні, Ґертрудині знання стали ключовими для зрушення справи з мертвої точки.
Туристкою в Єрусалимі у 1900 році вона не могла знати, куди і як далеко заведе її цей візит. Там народилася її пристрасть до пустелі. Більшість світу і гадки не мала, що лежить на території під всеосяжною назвою «Аравія», неначе одна раса й одна нація панувала в безлюдних пустелях, плодючих долинах і непривітних горах, на землях, заселених численними племенами; керувала імаматами, еміратами й колоніями загальною площею 1293 062 квадратних миль (3 349 000 кв. км). Ці два відсотки всього земного суходолу у формі, що нагадує ромб, простягаються від річки Йордан біля Східного Середземномор’я й краю африканського континенту, потім на південь до Індійського океану, від Червоного моря до Перської затоки, потім на північ уздовж кордону з Персією аж до Росії, з величезною північною перетинкою — Туреччиною.
Ця величезна територія отримала назву «Близький Схід» лише у 1902 році з вуст Альфреда Теєра Магана, американського спеціаліста з військово-морської стратегії. З погляду Заходу, після спорудження 1960 року Суецького каналу відпала потреба у торговельних шляхах, які тисячоліттями прокладали через пустелю каравани верблюдів. Хоч іще не було винайдено двигун внутрішнього згорання й паливо з продуктів переробки нафти, британські пароплави вже могли комфортно й швидко діставатись Індії; а отже, ця величезна територія, за винятком південного узбережжя й північних гір, перестала бути цікавою всім, окрім турецьких правителів у далекому Константинополі. Країни, відомі нині як Сирія, Ліван, Ізраїль, Палестина, Йорданія, Саудівська Аравія та Ірак, на той час були чітко не розмежованими регіонами Османської Імперії.
Протягом кількох століть турки проникали всередину, а потім захоплювали владу маленьких і небагатьох великих міст, оточених пустелею в самому серці Близького Сходу. Османська Імперія докладала систематичних зусиль, щоб замінити Шаріат (духовний закон Ісламу) на власне наполеонівське право й упровадити турецьку мову як мову адміністрування й освіти. Турки втягували в турецьку мережу впливових арабських діячів, винагороджуючи їх за лояльність, аж доки ніжні турецькі обійми не перетворилися на залізні лещата на аравійській горлянці. Усе це трималося завдяки систематичній корупції й ретельному насадженню міжнаціональної ворожнечі. Проте, як швидко з’ясувала Ґертруда, уже за кілька миль у глиб пустелі османська влада зсякала: там бедуїнські шейхи робили що хотіли, захищаючи від сусідів і суперників свої безцінні джерела води, шляхи караванів й убогі пасовиська. У пустелі не було Закону. Її слід було перетинати якнайшвидше, що Ґертруда сміливо й робила, озброївшись знаннями мов, політики та звичаїв бедуїнських племен, аж доки вони самі не почали запрошувати її до своїх наметів.