У пустелі звістки розносяться майже магічним чином. Тепер прибув представник шейха племені Даджа, щоб супроводжувати Ґертруду як охоронець («рафік») під час її чотириденної подорожі друзькими землями. Кутаючись у свій хутряний жакет і курячи єгипетські сигарети, Ґертруда сиділа біля вогнища у сухій печері й спостерігала за нюансами у звичаях трьох племен і складнощами їхньої політики. Подальше розпитування Намуда та представників її супроводу допомогло Ґертруді підсумувати й розсортирувати інформацію. Вона зазначила, що Шерарати, хоч їх і вважають плем’ям нешляхетного походження, продавали найкращих верблюдів в Аравії; що між Шераратами й Бені-Сахрами — кривава ворожнеча; що Бені-Сахри — союзники племені Ховейтат і що обидва племені ворогують з племенами Друз і Бені-Хассан, які, своєю чергою, були союзниками племені Даджа.
Незабаром міс Белл запросив у гості шейх племені Даджа, під час зустрічі з яким Ґертруда була вражена їхніми глибокими знаннями сучасних подій і поезії. Вечірнє пліткування про останні напади («газзу») та розповіді про турецьку окупацію переривалися декламуванням віршів. Сидячи з шейхом Феллахом у його наметі з козячого хутра, з його гаремом, що розташувався за шторою в дальньому кутку, вона стала більше, ніж гостем — рівнею!
«Я продемонструвала своє знання Муаллакат [поезії домагометанського періоду] і три-чотири приклади використання різних слів. Це викликало жвавий інтерес, і ми, схилившись до вогню, читали текст, передаючи його з рук у руки... Я провела прекрасний вечір... розповідаючи про події в Єгипті. Єгипет — це щось на кшталт Обітованої Землі; ви не уявляєте, яке враження справив наш тамтешній уряд на східну спільноту».
Наступного дня провідник з племені Даджа допоміг Ґертруді дістатися табору племені Бені-Хассан, де на групу чекало глибоке розчарування: вони саме пропустили «газзу» — спільний набіг п’яти сотень вояків племен Бені-Сахр і Ховейтат, під час якого захопили дві тисячі голів худоби й чимало наметів. «Я неймовірно шкодую, — писала Ґертруда, — що вони не почекали зі своїм набігом до сьогодні, щоб я могла на це подивитись». Тим часом настало Свято жертвоприношення (Курбан-Байрам). Ґертруда ухилилася від ритуального різання трьох верблюдів, але приєдналася до світанкової стрілянини. «На їхнє прохання я взяла скромну участь у цій розвазі, пострілявши зі свого револьвера — це було вперше і, сподіваюся, востаннє, коли я його використала».
Суворий зруйнований палац у Сальхаді, місті, збудованому з чорної лави на південному схилі вулкану, компенсував розвагу, яку вони пропустили в таборі Бені-Хассан. Вечеряючи в день приїзду, Ґертруда почула, як з темряви долинали дивні співи й стрілянина. Вийшовши з намету, вона побачила вогонь на вежі палацу. Вечерю довелося відкласти, щоб піднятися схилом гори й потрапити в саму гущину «газзу» — відплату за набіг Бені-Сахрів, у результаті якого у Друзів захопили п’ять тисяч голів овець. Вона так описувала сцену:
«Завтра Друзи в кількості 2000 вершників вирушають, щоб відбити назад своє майно й убити всіх чоловіків, жінок і дітей з племені Бені-Сахр, що трапляться їм на шляху. Вогнище було сигналом усім навколо. Нагорі ми побачили групу Друзів, чоловіків і юнаків, що стояли колом і співали ритуальну пісню. Усі були озброєні, більшість мала оголені мечі».
Зачарована, Ґертруда підійшла ближче, щоб послухати слова воєнної пісні:
«О великий Боже! На них! На них!» Потім півдюжини з них зайшли у коло, кожен трусив або списом, або оголеним мечем перед обличчями тих, хто стояв навколо. «Ти — істинний чоловік? Ти — герой?»... — мечі тремтіли й виблискували в місячному сяйві. Потім кілька з них підійшли до мене й привітали: «Мир тобі! — сказали вони, — Англійці й Друзи — один народ!». Я сказала: «Слава Господу! Ми теж нація борців».
«А якби ви чули ту пісню, ви повірили б, що нема більшої насолоди у світі, ніж піти й убити свого ворога».
Церемонія завершилася стрімким спуском по схилу гори. Ґертруда, захоплена загальною гарячкою, побігла разом з усіма. У долині вона зупинилася, пропустила вояків уперед і ще кілька хвилин постояла, прислуховуючись, перш ніж повернутись у свій намет. Вона була першою жінкою, яка побувала в місцині Сафех, диких землях, що в той час потерпали від набігів племен і з півночі, і з півдня. Решту дороги Ґертруда проїхала озброєна до зубів.
І без того погана погода погіршилась іще більше. Скоро караван мандрівниці вже продирався по глибокому снігу у десятиградусний мороз:
«...не описати словами, як це було гидко. Мули падали в снігових заметах, коні задкували й брикались. Якби я була в жіночому сідлі, ми зупинялися б не менше півдюжини разів, але в цьому чудовому зручному сідлі я сиджу як влита. Ми проривалися вперед... аж нарешті опинилися в білосніжному царстві. Останню годину я йшла пішки й вела свого коня за повід, бо він на кожному кроці провалювався у глибокий сніг».
У друзькому селищі Салех, де вони знайшли прихисток, Ґертруда з’ясувала, що місцеві чоловіки знають ім’я секретаря колоній Джозефа Чемберлена, цікавилися колишнім прем’єр-міністром лордом Селісбері, висловивши чемне співчуття, коли почули про його смерть. «Справжнім тріумфом красномовності стало моє роз’яснення фінансових питань. Після моєї промови вони всі стали палкими прихильниками вільної торгівлі».
Покинувши друзьку територію, Ґертруда провела дві ночі в таборі племені Гіатх у закопчених наметах, які кишіли блохами. Вона писала до Флоренс, що ванна, яку Ґертруда потім прийняла у себе в наметі, була найпрекраснішим, що трапилося в її житті. Прибувши в Дамаск, Ґертруда отримала запрошення від губернатора й дізналася, що з Сальхада тричі на день надходили телеграми, бо там непокоїлися через її зникнення. У Сирії вона теж стала Особистістю.
Ґертруда відвідала Велику мечеть, знявши взуття на вході, і була зворушена вечірньою молитвою:«Іслам — найбільша республіка у світі: усередині віри нема ні класів, ні рас... Я починаю потроху розуміти, що означає цивілізація великого Східного Міста — як там живуть, що думають. І я знайшла з ними спільну мову».
Скоро Ґертруда побачила, що бути Особистістю — це не завжди перевага. Пізніше дочка пустелі дізналася, що у Дамаску за нею по п’ятах таємно ходив поліцейський спостерігач. Вона прибула в Хомс, за сто миль від Дамаска, справжньою знаменитістю й виявила, що не може навіть вийти на базар через шалений інтерес до себе: «Це стомлює. Я ще ніколи не ходила в оточенні п’яти-шести десятків людей. Коли тебе з усіх боків обступає натовп, мабуть, найважче — бути стриманою... Офіційно проголошую відчайдушну надію — знову стати простою, щасливою мандрівницею». Ґертруді довелося найняти солдата, щоб стримувати цікавих, а потім іще відбиватися від представників офіційної влади, які хотіли виділити їй на ніч вісьмох охоронців, і погодилася лише на двох.
У супроводі подорожніх Курдів, які ескортували закутих у наручники в’язнів, Ґертруда доїхала до Алеппо й кордону Анатолії, де на неї чекали повені й зруйновані мости. Вона затрималася, щоб оглянути місце, де сирійський [християнський] відлюдник Симеон Стовпник прожив останні тридцять сім років на верхівках колон, розмірковуючи, наскільки він мав відрізнятися від неї. Прикриваючи накидкою свій записник від зливи, Ґертруда намагалася скопіювати різьблення на колонах. «Диявол би побрав сирійські письмена!».
Раптово змінилася погода. Стало так спекотно, що над землею піднімалася пара й Ґертрудин намет заполонили москіти. Її нові погоничі-турки були набундючені й сварливі. Уперше вона пошкодувала, що не народилася чоловіком.
«Не лишалося нічого, як припнути язика й самій виконувати роботу. Добре, вони хоч коней годували! А я лягала спати без вечері, бо ніхто не вважав за свій обов’язок розпалити багаття!.. Є миті, коли жінці важче, ніж чоловіку. Моїм служникам була потрібна добра прочуханка, і я б таки відшмагала їх батогом, якби була чоловіком — не можу пригадати, щоб я часто бувала в такому стані придушеної люті!».