Ґертруда змусила себе припинити думати про те, як далеко могло зайти задоволення від їхніх приватних зустрічей і якими для неї могли бути наслідки. До того часу, як вона почала цим перейматися, Ґертруда зайшла вже надто далеко, щоб заперечувати своє надзвичайне захоплення Діковою компанією. Найімовірніше, ще від самого початку існував якийсь самообман відносно сили її почуттів до нього, раз вона досі приховувала від Г’ю та Флоренс інформацію про його приїзд без дружини. Однак Ґертруда мусила визнати, що її наміри були зовсім не такими, якими мали б бути. Ясна річ, роздуми про долю Джудит мали для неї куди менше значення, ніж їхня з Діком близькість. Якщо Флоренс щось запідозрить, що мабуть уже сталося, то подумає, що Ґертруда у сорок чотири роки поводиться зовсім не на свій вік. А тоді вона, напевно, з жалем озирнеться назад у минуле й подивиться на двадцятичотирирічну дівчину, яку розлучили з нареченим і яка була змушена змиритися з його смертю. У молодої дівчини не було жодної образи чи звинувачення своїх батьків у скоєному, що, можливо, було заслугою її люблячої мачухи, однак навряд чи це полегшило її каяття. Можливо, згадуючи про те, як вона ніколи не дозволяла юній Ґертруді відвідувати аристократичні заклади, де часто-густо траплялися подружні зради, Флоренс вирішила зробити вигляд, що цього разу нічого не помічає.
Проте в будинку була ще одна жінка, яка могла довідатися правду. Марі Делер не могла не помітити велике бажання своєї пані оновити літній гардероб. Потрібно було підігнати по фігурі десятки нових вечірніх суконь, капелюшки — трохи урізати, лляні спідниці вимагали укорочення, також треба було переробити минулорічні костюми, а на десяткові тонесеньких білих блузок нашити складки й бахрому: тоді саме з’явилася нова мода — носити намисто з перлинами під білою блузкою, а завдяки прозорості делікатної тканини аксесуар дуже добре проглядався.
І от, влітку 1913 року Дік приїхав на декілька днів до Раунтона. Після цілого дня екскурсій, верхової їзди на полях, шумної та веселої вечері, після якої всі ще пили каву й грали в карти у вітальні, гамір голосів почав потроху стихати, гості по одному-двоє бажали один одному доброї ночі й піднімалися сходами до своїх кімнат. Ґертруда з Діком сиділи разом біля розпаленого каміну, розмовляли й дивилися один одному у вічі.
Для неї це була справжня мрія: усе виглядало так, наче вони були подружжям. Ґертруда сп’яніла від щастя. Поруч був чоловік, якого вона любила, поруч була сім’я, яку вона любила, і всі вони знаходилися в будинку, який вона любила. Їхня бесіда тривала дуже довго, однак залишилася певна ніяковість, невисловленість щодо грядущої ночі. Можливо, Ґертруда й дала Дікові зрозуміти, де були розташовані її покої. Нарешті вона піднялася нагору до своєї кімнати, розпустила волосся й почула приглушений стук у двері. Це був Дік. Ґертруда його впустила. Вони стояли один навпроти одного, він оповив її своїми руками, і її серце забилося щодуху. А тоді вони сіли на ліжко, було трохи ніяково. Вони розмовляли напівпошепки. Дік був серйозним, як завжди, і Ґертруді чомусь не вдавалося прочитати його думки. Однак, як і зазвичай, вона відчувала, що могла говорити з ним геть про все. Ґертруда розповіла про свої почуття: про щастя, що знайшла чоловіка, якого могла кохати, і про нещастя, що знайшла його вже одруженим. Він пристрасно притиснув її до себе і вони лягли на ліжко. Міцно загорнута у його обійми, Ґертруда зізналася, що незаймана. Його теплота й розуміння були безмежними, та коли Дік її поцілував і присунувся ближче, а тоді поклав на її тіло руки, Ґертруда знервовано завмерла й прошепотіла: «Не треба». Він одразу зупинився, запевняючи, що це не мало ніякого значення; та коли на її очах виступили сльози, Дік упродовж кількох хвилин пробував її підбадьорити, а тоді сказав, що нічого не змінилося, і зник за дверима кімнати.
Наступного дня черговий раунд екскурсій і розваг добіг кінця. У неї так і не було можливості нормально поговорити з Доті-Вайлі, а потім він поїхав. Невдовзі Ґертруда отримала лист подяки, якого Дік написав 13 серпня — вона вхопила його зі столика в коридорі й швидко побігла нагору до своєї кімнати, щоб прочитати наодинці:
«Моя люба Ґертрудо,
Я такий щасливий, що Ви запросили мене до Раунтона. Мені все так сподобалося: і люди, і та місцевість, і сад, і ліс. Така зміна обстановки буває дуже корисною. А ще я дуже радий, що Ви вирішили порозмовляти зі мною й поділилися своїми сокровенними думками. Просто я дуже ціную в людях відкритість і сміливість говорити й робити те, чого бажає їхнє серце. Я думаю, що після того, як я тоді пішов, у Вас виникло відчуття, нібито я не оцінив Вашої відвертості належним чином. Але це не так, я дуже ціную щирість — відтоді, як уперше Вас побачив у Туреччині, я дуже хотів стати Вашим другом. І тепер відчуваю, що ми з Вами дуже зблизилися, тієї ночі ми були наче двоє дуже близьких друзів. Такі стосунки безцінні, і я дуже хочу їх зберегти. Самотність — чомусь ми всі народжуємося самотніми, помираємо самотніми, та що там, ми живемо самотніми — і часом від цієї самотності буває дуже боляче. Це якась нісенітниця чи повчання? А втім, мені байдуже. Я маю написати Вам щось таке, що показало б, як сильно я пишаюся бути Вашим другом. Щось, що мало б якесь значення, навіть якщо його не описати словами... Люба моя, я відчуваю до Вас прив’язаність і вдячність, захоплення й довіру, а ще — непохитне бажання бачитися з Вами якомога частіше...
З найкращими побажаннями,
«З найкращими побажаннями»?! Вона була пригніченою й приниженою. Що їй давав цей лист? Вона знову і знову читала його слова, переставляючи й міняючи їх місцями, щоб передостанній рядок листа став недоречним. Вона намагалася компенсувати прохолоду, яку відчувала, читаючи весь лист, зациклюючись на фразі: «та що там, ми живемо самотніми». Напевно, це він натякав на неблагополуччя свого шлюбу, однак навіть таке її судження не дало ніякої зачіпки. Ґертрудин настрій знову різко погіршився. Невже він і справді сказав: «Не соромтеся, я дуже ціную глибину ваших почуттів; я радий, що ви не тримали цього в собі; давайте будемо друзями»?
Але ж Ґертруда хотіла, щоб вони з Діком були не просто друзями. У її пам’яті спалахнули спогади про той задушевний вечір в Раунтоні, і вона зрозуміла, що важливим він був лише для неї, але не для нього. Дік набагато досвідченіший за неї: він сам розповідав їй про численну кількість своїх жінок. Її ж любовний фронт був зовсім безуспішним. Ґертруда брала все занадто близько до серця й уже надміру настраждалася через Генрі Кадоґана, щоб знову наступати на ті самі граблі. Відтоді минуло двадцять років, однак ті стосунки, безперечно, залишилися найбільшим коханням усього її життя; поетичний і зворушливий союз двох закоханих людей спонукав Флоренс та Г’ю розвідати все про його минуле і теперішні доходи, а тоді відмовити його кандидатурі на шлюб з донькою або принаймні змусити відкласти це питання на декілька років. Згодом після того він помер від запалення легенів, яке розвинулося після падіння у крижану річку. Однак та трагедія залишила великий знак питання над розумінням, що сталося насправді. У будь-якому віці це було б великим ударом — присвятити себе людині, яку ти кохаєш, потім з нею розійтись, а потім дізнатися, що вона загинула, та ще й у такий спосіб, що породжує безліч болісних питань.
Смерть Кадоґана залишила на серці Ґертруди великий шрам: з роками вона могла дозволити собі фліртувати з чоловіками, однак далі цього ніколи не заходило. Вона була дуже привабливою, сердечною, енергійною та мала прекрасне здоров’я, однак незважаючи на її чарівні риси (руде волосся, струнке й сильне тіло), мало хто з чоловіків міг прорватися крізь смугу її відчуження. У неї було багато шанувальників: спочатку Берті Крокентроп, про якого вона вперше написала: «дуже надійний», а за якийсь час, перебуваючи в стані роздратування, він здався їй «надзвичайно надокучливим». Невдовзі після того вона зробила про нього останній запис: «Я вже достатньо на нього надивилася!». Після цього у Ґертруди були нетривалі, але глибокі стосунки з племінником Флоренс, Біллі Ласселем. Іскра між ними спалахнула завдяки декільком спільним родинним святкуванням. Коли Ґертруда подорослішала й усе це залишилося позаду, вона непохитно проаналізувала свої попередні стосунки: «Так дивно усвідомлювати факт, що всі ті яскраві вогні тепер ніщо інше, як попіл. Від іскор не залишилося жодних ознак, і слава Богу! Немає ні радості, ні жалю. Єдине, що залишилося, — це спогади смутку, які час від часу ниють у мені в якийсь дивний спосіб. Але це відчуття далеке від бажання його присутності». Пізніше у Ґертруди був роман з одним привабливим йоркширцем, Віялом Пізом. Її спостережлива сестра Моллі написала: «Ґертруда так сильно з ним фліртує»; а Елізабет Робіне, подруга сім’ї, думала, що вони неодмінно заручаться. Але якими б не були наміри Піза, Ґертруда постійно від нього ухилялася, і ці стосунки не зайшли далі ласкавих кепкувань.