І Ґертруда відповідала Дікові щиро, від самого серця:
«Дорогий мій, любий, цей рік свого життя я дарую Вам, та що там, я дарую Вам усе своє життя... Любий мій, коли Ви пишете, що кохаєте і хочете бути поряд, моє серце співає — а тоді починає ридати через нестримне бажання бути поряд із Вами. Усі пустоти світу я заповнила своїм бажанням бути з Вами; мої прагнення прориваються, щоб дістатися до гір, де Ви живете».
Однак у грудні Ґертруда отримала неприємну звістку. Джудит прибула на північ Франції для роботи в лікарні й жила неподалік. Дуже скоро місіс Доті-Вайлі написала Ґертруді листа з пропозицією зустрітися й разом пообідати. Ґертруда панікувала, адже не могла запитати поради у Діка. Однак було б дуже дивно, якби вона не відповіла. Ґертруда знала, що впорається і з цим.
Навіть якби Джудит лише підозрювала про тісний зв’язок Діка з Ґертрудою, то після їхньої зустрічі всі її здогадки підтвердилися б. Ґертруда не була лицеміркою. Якщо її щось запитували, вона завжди говорила правду. Судячи зі змісту наступного Ґертрудиного листа Дікові, Джудит, тремтячи від гніву та страждань, сказала їй, що Дік завжди дотримуватиметься шлюбу і Ґертруді слід змиритися з тим, що зрештою він її покине. Ґертруда написала Доті-Вайлі: «Мені було так неприємно. Не змушуйте мене проходити через таке... Ви ж мене не покинете?... Це муки, справжні нескінченні муки».
Кожне їхнє спілкування, кожен лист підносив Ґертруду до висот, а потім знову скидав у безодню. Ніби маятник, вона коливалася від однієї крайності почуттів до іншої. Зустріч із Джудит загнала Ґертруду у прірву паніки та сум’яття. А невдовзі вона раптом опинилась у стані неосяжного щастя — Дік написав, що повертається додому. У лютому він вже дістанеться Марселя; коли проїжджатиме Францією, зустрінеться із Джудит; і вирушить до Лондона. А там уже Ґертруда зможе до нього приєднатися. Вона має чекати на повідомлення й бути готовою вирушати в дорогу. Однак надовго Дік зостатися не зможе, оскільки добровільно й з радістю викликався воювати на фронті і збирався йти на півострів Галліполі.
Дік надіслав повідомлення. Маленька валіза вже була спакована. Ґертруда схопила речі й побігла до авто, яке відвезло її на пароплав. Діставшись Лондона, вона стрімголов поїхала до будинку на Гав-Мун-стріт, 29 і торкнулася дзвінка. Двері відчинилися, і Ґертруда нарешті дивилася Дікові в очі. Якусь мить вони так і стояли, а тоді Дік однією рукою взяв валізу, а другою пригорнув Ґертруду до себе. Вони були разом наодинці чотири ночі й три дні. А тоді він пішов, щоб приєднатися до полку генерала сера Яна Гамільтона, який вирушав назустріч безнадійним пригодам у Галліполі.
Перша світова війна швидко зайшла у безвихідь, а ціле покоління молодих юнаків загинуло, так і не здобувши жодних досягнень у боротьбі проти німецької армії. Намагаючись знайти бодай якийсь вихід, британським броненосцям, що курсували у Середземному морі, наказали підібратися до Туреччини через вузьку протоку Дарданелли й бомбардувати Константинополь, оскільки турки були союзниками німецької армії. Якби на південному сході відкрили нову лінію фронту, Німеччині довелося б відвести війська від західного фронту. Однак сталося так, що британські кораблі натрапили на міни. Три броненосці потонуло, і військово-морський флот мусив відступати. Новий необдуманий план відступу, який мав призвести до появи нової лінії фронту, полягав у висадці британської армії на береги Галліполі. Цей план мав обернутися справжнім самогубством, оскільки щойно військові вибралися на сушу, як турки вгатили по них зі своїх кулеметів.
Найщасливіші та найромантичніші миті в житті Ґертруди стали для неї одночасно й найбільш болісними та нестерпними. Сучасній жінці важко усвідомлювати, що вона досі не утвердила своє кохання в повному фізичному значенні і цього вже зробити не зможе. Можна було б сміливо заявити, що непорушні принципи Ґертруди, які благополучно провели її пустелею й уберегли від тисяч інших небезпек, ніколи не дозволили б їй стати коханкою. Однак немає жодної необхідності в таких твердженнях. Лист, якого розгублена Ґертруда написала Дікові за декілька днів після їхньої розлуки, давав чітко зрозуміти, що вона зовсім не боялася наслідків з приводу можливої вагітності, однак ніяк не могла подолати в собі вроджене ханжество. Вона так сильно хотіла освятити їхній союз сексом, та водночас не могла спинити себе й не відхитнутися від цього в останню мить. Чого їй хотілося насправді (що вона повинна була йому пояснити) — щоб він переступив через її небажання й супротив і покохався з нею силоміць. Однак за своєю натурою Дік був лагідним і безнадійно скомпрометованим коханцем, який просто не міг так учинити.
Ґертруда надіслала Дікові листа після того, як Доті-Вайлі, перебуваючи у паніці, був ошелешений її відмовою. Вона писала з неприхованим почуттям жалю:
«Одного дня я спробую Вам це пояснити — страх, жахіття... — Ви думали, що я смілива. Зрозумійте мене: я не боюся наслідків — я ні секунди про них не думала. Це страх чогось невідомого для мене... Вам це має бути відомо, тому що я вже про це розповідала. Щоразу, коли в мені з’являлося це відчуття, я хотіла, щоб Ви його ігнорували... Але я не могла сказати, щоб Ви прогнали цей страх. Я не могла. І те вирішальне слово я можу так ніколи й не сказати. Ви повинні його сказати... Страх — це жахлива річ... Це тінь. — І я знаю, що насправді це ніщо... Тільки Ви можете звільнити мене від страху — вигнати його геть з мого тіла, тепер я це знаю. А тоді, до останньої секунди... я була страшенно налякана. Уже потім я нарешті зрозуміла, що то була тінь. Тепер я це знаю».
Ось що Дік відписав: «Можливо, тоді, у Лондоні, нас спинив якийсь невловимий дух передчуття? Для Вас ризик був занадто великим — Ви ризикували своїм тілом, ризикували своїм внутрішнім спокоєм і душевною гордістю...». Ґертруда була готова «оплатити рахунок», як вона відповіла, якою б високою не була ціна: вагітність, ганьба чи соціальне відчуження. Тепер вона вважала, що дитина, яка була б зовсім не найгіршим наслідком, могла б стати найкращим подарунком:
«Припустімо, що сталося дещо інше, те, чого Ви боялися — чого я боялася лише наполовину — дещо, що повернуло б Вас назад. Якби це сталося зараз, чого Ви так боялись, я б величала Господа Бога і більше нічого ніколи не боялася б... Це не лише найбільший подарунок, який я можу Вам дати — який навіть кращий за кохання — для мене це ще й божественна запорука реалізації, створеної в екстазі, зароджене в пристрасті нове життя, заради якого варто жити, яке потрібно леліяти, обожнювати з такою ж щирістю, з якою леліє й обожнює нас Творець».
Ґертрудині листи народжувались у результаті кількох годин страждання й шкодування. Вона пообіцяла, що більше ніколи не ухилиться від Діка. «Якби я дала Вам більше, мені довелося б тримати Вас ближче до себе, що, найімовірніше, змусило б Вас відступити. Я озираюся назад і гніваюсь на свій супротив... У мене було декілька неймовірних годин. Якби я під час них померла, я б усе одно залишилася щасливою. Але Ви... Ви не отримали того, чого хотіли».
Для Ґертруди, яка була дуже відважною, секс став останнім рубежем. Не варто судити її суворо — за той супротив вона розплачувалася щодня решту свого життя.
Вона змогла добре пізнати Діка лише після тих їхніх щасливих днів у Лондоні, що були навесні 1912 року. Протягом трьох наступних років, незважаючи на зростання темпу їхнього листування, вони змогли провести разом лише кілька днів. Знову й знову вони зможуть лише мигцем побачити один одного крізь багатолюдний, переповнений різноманітними подіями світ, простягнути один до одного руки, а тоді знову бути розлученими. Певною мірою Ґертруда та Дік нічим не відрізнялися від багатьох пар, які одружилися під час війни: коли чоловіки йшли на фронт, подружжя були вимушені розлучатися, а після завершення воєнних дій їм доводилося довго возз’єднуватися як чоловікові та дружині, адже за час розлуки люди ставали практично незнайомцями. Їм доводилося пізнавати один одного в юності серед своєї родини та друзів; потім між ними зароджувався тісний зв’язок, який неминуче вів у ліжко; однак такий поступовий розвиток стосунків дуже рідко траплявся в жорстокому й заплутаному світі 1915 року. На якусь мить вони опинилися разом, щось там трохи змогли довідатися один про одного протягом тих чотирьох ночей у Лондоні, а тоді він знову зник, залишивши її ще більш закоханою й ще більш знедоленою.