А тим часом Ґертруда обговорила з Мохаммедом майбутній маршрут. До обов’язків Аль-Мараві входило керувати її персоналом і стежити за тим, щоб весь екіпаж був у порядку; тому він збирався вести її через пустелю Гамад та непоміченою на мапі частиною пустелі Нефуд. На фотографії, яку зробила Ґертруда, Мохаммед сидить по-турецьки на землі, тримаючи в руках складчастий телескоп, і з великим зацікавленням дивиться в об’єктив фотоапарата з-під своєї білої куфії. Це — «чоловік, якого мені слід було обрати», — вважала Ґертруда. Того вечора він супроводжував її на вечерю до Майдану, місцевого базарного кварталу, де мандрівниця мала зустрітися з Рашидом і віддати йому 200 фунтів стерлінгів. За Ґертрудиним описом Рашида, він, можна сказати, уособлював вісника поганої долі; здавалося, вона мала передчуття небезпеки, яка чекала в Хаїлі:
«Допитливий юнак, дуже високий і худий; одягнений у вишиту золотом накидку, а голова покрита рясно прикрашеною золотом мантією з верблюжої шерсті, яка затіняла його підступне вузьке обличчя. Він відкинувся на подушках і майже не піднімав своїх очей; голос його звучав тихо й повільно... юнак розповідав чудесні історії про сховані скарби, стародавні статки й таємничі писання...Чоловіки, що стояли з обох сторін від мене, слухали його оповідки і час від часу бубніли собі під ніс: „О, Милосердний, о, Всюдисущий!” Під кінець ми разом повечеряли, а тоді... а тоді ми всі разом повернулися назад на електричному трамваї!».
Чекаючи на гроші від батька, Ґертруда разом з Мохаммедом купили верблюдів і найняли погоничів; також вона поповнила свій службовий персонал усміхненим темношкірим африканцем Феллахом і першим у їхній команді рафіком з племені Гіяд. Наймаючи рафіка, мандрівники отримували союзника, чиє оплачене дружнє спілкування захищало від нападу з боку представників їхнього племені. Зустрічаючи на своєму шляху безліч різних племен, Ґертруді доведеться наймати один за одним цілі десятки, а може, й більше рафіків.
Ґертруда обійшла безліч східних базарів, намагаючись сторгувати ціну на різноманітні подарунки, які полегшили б її шлях через пустелю. Вона хвилювалася за Фаттуха, який, як вона помітила, почувався не зовсім добре. Ґертруда й думати не хотіла, що їй доведеться йти без нього, однак уже почала припускати, що Фаттух підхопив малярію. Їхній наступний похід вона відклала на декілька днів, та за цей час Фаттухові стало настільки гірше, що Ґертруда боялася, щоб це не був тиф. Залишаючи Фаттуха вдома на його дружину, Ґертруда вирішила рушати без нього. А він мав наздогнати її по дорозі. Саме через домовленість зустрітися з Фаттухом, вона була вимушена змінити запланований маршрут. Зараз же Ґертруда збиралася обійти гори Друз, рухаючись на північний схід від Мертвого моря, а тоді направитися до станції Азіз, де, як вона сподівалась, її мав зустріти Фаттух. До того часу він мав три тижні на одужання.
Перед самим відправленням Ґертруда отримала листа від Діка. «Цікаво, де Ви зараз у тій великій пустелі? — запитував Дік, не знаючи, що їй довелося трохи відкласти подорож. — Коли я повернуся до Лондона, мені бракуватиме Вас більше, ніж зазвичай... Я навідаюся до пані Белл». Як і завжди, Дік поперемінно зістрибував з однієї теми на іншу, пишучи у властивій йому риторичній манері, до того ж досить розпливчасто. Такий стиль, напевно, для Ґертруди був справжньою мукою. «Чи могли би ми бути чоловіком та жінкою, яких створив одне для одного Бог, і бути щасливими? Я знаю, що б Ви відчували, що б робили, а що ні — і все ж Ви не знаєте, на шляху Вам траплятимуться дивовижні речі, однак для Вас це ще й велика небезпека». Дік повідомив, що збирається спалити всі її листи — «я можу загинути чи ще щось» — і Ґертруда знала, що так він і зробив. Однак сама всі його листи берегла.
Отож, у вівторок 16 грудня 1913 року, Ґертруда Белл починає свою подорож. Пробираючись крізь абрикосові та оливкові сади, вона пішла на зустріч зі своєю командою до зазначеного місця зборів. Нарешті все було готово: усі намети, обладнання та багаж чекали повантажені й прив’язані до верблюдів та ослів — статний караван вирушив у напрямку до Адхри. Перший день подорожі вийшов недовгим, планували дістатися лише до межі оазису Дамаска. Наступний день приніс сильну зливу й різкий вітер, до того ж довелося йти крижаним вулканічним ґрунтом — що є далеким від звичного уявлення про пустелю з розпеченим золотавим піском і миготливими міражами. Ґертруда написала: «Ми насилу пробиралися,., через грязюку й зрошувальні канали верблюди постійно ковзались і падали, просто жах якийсь... Ніч видалася надзвичайно холодна... у ліжку ніяк не вдавалося зігрітися. Для дослідження Арктики я не годжуся. Великий намет моїх підлеглих підмерз, і їм довелося розпалювати під ним вогнище, щоб розморозити парусину».
Початок подорожі був невдалим, та це виявилося не найгіршим. Вирушивши в дорогу 21 числа о 9:15 ранку, згодом команда помітила на горизонті тоненький стовпчик диму. Погоничі верблюдів почали нервувати. Як зауважив Хамад, їхній новий рафік: «У пустелі кожен араб боїться іншого араба». Ґертруда ж, сповнена своєї звичної впевненості, посміялася з цього й попрямувала на вершину найближчого пагорба; вона дістала свою підзорну трубу й уважно подивилася в неї. Попереду виднілася група наметів, оточена вівцями: це всього лише пастухи, вирішила Ґертруда. Однак вона помилялась, і її караван невдовзі помітили. Минуло не більше півгодини, як вершник Друзів, наче справжній вихор, галопував до них, стріляючи на ходу.
Хамад з піднятими руками висунувся наперед і вершник одразу націлив на нього рушницю. Мохаммед теж виступив наперед і закричав: «Зупинися! Бог з тобою! Ми з племен Шаван, Агаїл та Канасіл!» — це три племені, які не повинні ворогувати. Вершник з довгим заплутаним волоссям метушився й галопом намотував круги навколо каравану, крутячи над головою гвинтівкою. А тоді на повній швидкості під’їхав до Алі, одного з погоничів, і почав вимагати його зброю й хутряну накидку. Задкуючи від наступаючого коня, Алі кинув усе на землю. Тепер до самотнього вершника приєдналася велика група таких самих здичавілих бедуїнів, деякі з них були верхи на конях, а деякі піші, однак усі стріляли в різні боки. Один з розбійників направив на Мохаммеда зброю, вихопив його меч і чиркнув араба лезом по грудях. А тоді він розвернувся, направився до Ґертрудиного верблюда й ударив його по голові так само, як перед цим Мохаммеда. Він схопив повід і змусив налякану тварину сісти на землю, купка хлопчаків відштовхнула Ґертруду й почала ритися в її сідельних сумках.
У той же час усі інші чоловіки, які були вдягнуті наполовину, а один «зовсім голий, якщо не рахувати косинки», почали з криками розграбовувати її команду, відбираючи зброю та набої; Ґертруда ж мусила безпомічно на все це дивитись. Якоїсь миті на допомогу прибіг Феллах, темношкірий прислужник, який приглядав за чоловічими наметами. Заливаючись театральними слізьми, він викрикував, що знає їх і що вони знають його, що близько року тому він у них гостював, купляючи верблюдів. Настала раптова тиша, напружений момент вагань з боку розбійників, а тоді загальновизнані правила гостинності пустелі почали вступати в силу. Один за одним було повернуте все награбоване. Перед тим як усе закінчилося, парочка шейхів оцінили всю ситуацію, під’їхали до Ґертруди й привітали її та всю команду. Однак вони продовжували поводитися загрозливо. Ґертруда пройшла до їхнього табору й дотрималася звичаю, сплативши ціну за місцевого рафіка. Та шейхи залишалися непохитними, поки Ґертруда з великою неохотою не дала їм більше грошей. Увечері вся її команда поверталася назад до свого табору з криками та співом.
Насправді, це варіант не з найгірших: якби вкрали всю їхню зброю та інші речі, Ґертруді довелося б повертатися до Дамаска. Потрапивши під роздачу, Ґертруда, як завжди, знову зібралася з духом і продовжила йти далі, однак такий досвід добряче вплинув на неї. Ще й тижня не минуло, відколи почалася мандрівка, а Королева пустелі вже була вимушена подивитися в очі своїй вразливості. Однак вона цього не визнавала, особливо коли писала до батьків. Усе, що вона сказала: «Сьогодні нас затримав один безглуздий і неприємний випадок».