З огляду на положення шейха у племінній ієрархії, Ґертруда мусила дати зрозуміти, що була родом з такої самої знатної родини, як і він. Тож під час бесіди її батько Г’ю з великого підприємця перетворювався на верховного шейха північної Англії. «Найбезпечніший план дій у пустелі — зробити так, щоб усі знали, що ти родом із багатої і поважної сім’ї».
Незважаючи на всю свою жіночність, Ґертруда значно відрізнялася від жінок, знайомих шейхам. Передусім вона трималася в сідлі, як чоловік; не те що наложниці з гаремів, які їздили верхи, зіщулившись на маленькій підставці з подушок. До того ж шейхи складали в голові докупи всі факти, які Ґертруда презентувала, і доходили висновку, що гостя була незбагненно незалежною, багатою, впливовою і, напевно, походила з королівського роду. Вона однозначно не ворог, а з огляду на її зв’язки, могла б ще й стати союзником. Ґертруда розмовляла арабською й цитувала більше арабської містичної поезії, ніж пересічний шейх знав сам. У виключно усній культурі кочівників, де кожен вірш, не закарбований у чиїйсь пам’яті, зникав, тривале вивчення цієї теми й переклад «Збірки віршів Хафіза» принесли Ґертруді користь. Було багато випадків, коли після вечері у наметі вона чарувала всю компанію, декламуючи цілу поему, з якої шейх міг знати один чи два рядки. Деякі оди чи, як їх називали, касідас, які Ґертруда знала напам’ять, були написані ще до 600-го року н. е.: шейхи навіть не знали, що арабська культура існувала до Пророка. Не менш важливу роль відігравало й те, що Ґертруда була в курсі останніх чуток, які назбирувала по дорозі, і могла надати інформацію щодо племінних рухів і водних джерел. Лише Ґертруда зі своєю королівською манерою поведінки й наполегливою самовпевненістю, що захищали її, наче рицарські обладунки, змогла вижити в пустелі, будучи самотньою жінкою, і все ж поряд з нею постійно крокувала небезпека. Один суттєвий промах у її поведінці чи зустріч з шейхом, який не дотримується обов’язків, прописаних у Корані, або ж будь-які інші інциденти могли стати фатальними.
На безпечній відстані від Зізи Ґертруда зі своїм караваном їхала через горбисту місцевість племені Шамар. Вона починала ближче пізнавати людей зі своєї команди. Керівник групи, підстаркуватий Мохаммед аль-Мараві, знав Неджд і багатьох Рашидів з Хаїля, оскільки в молоді роки неодноразово мав з ними справу й навіть, бувало, воював з ними. У своєму похилому віці він займався продажем верблюдів і переживав чи не найскрутніші часи, тож був вимушений братися за будь-яку запропоновану роботу: «Гадаю, його колишні заняття були куди цікавішими, за мої», — коментує Ґертруда без особливих емоцій. У команді був ще люб’язний та освічений племінник Мохаммеда, Салім, «славний парубок», який допомагав Фаттуху. З Алі вона познайомилася ще у своїй попередній подорожі Сирійською пустелею. Він був, як Ґертруда описувала помічника Дікові, скориставшись його ж висловом, «старим псом», однак хоробрим, наче лев. Саїд, головний погонич верблюдів, — ще один племінник Мохаммеда і «справжній скарб». Ще в команді були новачок Агаїл — «але він навчиться» — і Мустафа, фермер, якого до Ґертруди направили її друзі-християни, що жили неподалік Зізи. Також був Феллах, темношкірий верблюжий пастух, театральна вистава якого врятувала їх усіх від друзьких вершників; інші погоничі, двоє рафіків, і ще іноді до них міг пристати якийсь гість або дармоїд. Першим гостем став юний шейх з племені Сухур, «хороший хлопчик», який приїхав зі своїм рабом і залишився з Ґертрудиним караваном на ніч.
Далі на південь пустеля була безлюдною. Чоловіки з її команди постійно пильнували грабіжників, які могли відібрати верблюдів і втекти. Тамтешня земля не мала жодних орієнтирів, на які можна було б опиратися, до того ж у них закінчувалася вода. Ґертруда йшла позаду каравану, звіряючи лінію верблюдів з показниками компаса в руці. Час від часу команда озиралася назад, і за потреби Ґертруда вказувала своєю витягнутою рукою, як потрібно відкоригувати напрямок. Три дні вони мандрували голою й недружньою місцевістю, усіяною гравієм, а тоді вийшли на рівнину з виступами вицвілого вулканічного каменю. Саме тут команда помітила свіжі сліди верблюда й подумала про найгірше. Караван звернув до схилу, що був неподалік, і команда тихесенько вишикувалася вздовж верблюдів, а тим часом Ґертруда з двома чоловіками вилізли на пагорб і, тримаючи у руках гвинтівки, лягли на живіт, щоб оглянули все довкола. Цього разу не було жодних попереджувальних пострілів, і за якийсь час вони піднялися й обачливо продовжили рух. Ґертруда написала Дікові:
«У дитинстві у нас із Морісом була улюблена гра: потрібно було бродити по всьому будинку, спускатися й підніматися сходами, але так, щоб покоївки не помітили — так от, коли ми підкралися до виступу того пагорба, у мене було таке враження, ніби ми всі гралися в ту стару улюблену гру. Однак мій пильний погляд у підзорну трубу не виявив жодної покоївки, тож ми сміливо продовжили подорож».
Уночі 23 січня пройшов невеликий дощ, і верблюди квапливо почали пити воду з малесеньких калюж, що утворилися на піщаному ґрунті; однак цілюща волога дуже швидко просочувалася крізь землю. Цей дощ означав лиш одне: протягом щонайменше одного дня у них не буде жодної надії знайти джерело. «У мене немає слів, щоб описати, наскільки гола й бідна ця земля... кілометр за кілометром простягається чорна рівнинна місцевість, на якій узагалі нічого не росте... Я знайшла маленьку відважну герань — єдина квітка, яку я бачила за час мандрівки».
Ґертруда захоплювалась убогим життям безлюдних місцин, вона записувала до щоденника про кожен їстівний гриб, кожну дику герань і нагідку, антилопу чи хмарку мотилів, яких бачила під час подорожі. Записи про флору та фауну пустелі були перемішані зі страхітливими оповідками про вбивства та каліцтво, про які вона щовечора слухала, сидячи біля ватри. Ґертруда не мала жодних підстав не вірити в їхню правдивість. Два дні тому, оглядаючи руїни, вона натрапила на труп людини: він був недбало закопаний, а згори лежав одяг із засохлими слідами крові. З кожним днем Ґертруда все більше й більше віддалялася від території, яка підлягала британському впливу, а в її щоденнику все частіше з’являлися нотатки про занепокоєння газзу, яке скоріше виникало у її команди, ніж у неї. Саму ж Ґертруду більше бентежили буденні проблеми: не було резервної води для того, щоб бодай умитися, — вона ненавиділа бути брудною, але ніколи на це не скаржилась.
У пошуках цілющої вологи караван звернув з плаского кремнієвого узвишшя в бік долини, де вони натрапили на велику кількість свіжих слідів, що належали людям і верблюдам. Однак команда не знала, чи це були вороги, чи друзі, до того ж вони навіть не були впевнені, куди саме забрели. Так чи інакше, слід було знайти воду до темряви. Ґертруда уважно розглянула свою мапу й на східних пагорбах знайшла криницю. Але навіть якби їм вдалося туди дістатися, не було жодної гарантії, що ті невідомі люди досі не спустошили її. Дві години караван рухався у східному напрямку, як раптом над пагорбами з’явився завиток диму. Ґертруда вирішила порадитися з командою щодо подальших дій. Якщо раптом це були газзуси, хіба не краще було б відкрито оповістити про себе? Команда була «за». Адже газзуси їх би все одно вистежили; крім того, ще був шанс, що там вони могли знайти друзів. Караван вирушив убік диму й почав підніматися на невисокий гребінь гори в південному напрямку. Коли вони дісталися самої верхівки, то побачили поселення. Тепер Ґертруда знала, де опинилася — на зимовому пасовищі Ховеїтату, великого й могутнього племені, описаного у книзі «Аравійська пустеля», як «відважні кочівники тубільні», відомі своєї хоробрістю та твердістю. Відчувши запах води, верблюди незграбно побігли до неї й напилися досхочу. Від місцевих пастухів Ґертруда довідалася про те, що велика кількість людей з племені Ховеїтат кудись вирушила на чолі з шейхом, Аудахом Абу Таї, і що скоро, десь за день, вони можуть натрапити на намети ще одного важливого шейха племені Ховеїтату, Харба.