Наступну ніч караван провів у дорозі й уже на ранок підійшов до чорних наметів шейха Харба аль-Дараншеха, розкиданих по схилах скелястого каньйону, що тяглися вниз у долину. На щастя, немолодий Харб дружньо зустрів гостей і навіть заколов на честь Ґертруди вівцю. Це було 29 січня, на тринадцятий день після виходу із Зізи. Нарешті Ґертруда могла скористатися своєю похідною ванною, вимити волосся, а весь брудний одяг віддати Фаттуху для прання. Одягнувши свою вечірню сукню й хутряну шубку, яка в ці холодні ночі слугувала ще й ковдрою, мандрівниця пішла до намету шейха Харба, де вже чекала розкішна вечеря. Згодом до них приєднався ще один почесний гість. Мохаммед Абу Таї був кузеном шейха Аудаха. Розвинувши у собі всі героїчні риси, якими так захоплювалася Ґертруда, він за всіма параметрами відповідав її вимогам щодо ідеального чоловіка. Ґертруда емоційно описала його Дікові: «Чоловік з дуже грізним виглядом, неймовірний, холодний, з блиском в очах... такий не схожий на інших, такий цікавий. А ще дуже привабливий. Мохаммед сидів поряд зі мною на подушках, біла куфія спадала на його чорні брови, а очі виблискували в запитаннях та відповідях».
Якщо таким чином Ґертруда хотіла змусити Доті-Вайлі трохи понервуватись, то хіба ж можна було її у цьому винити? Коли вона запитала у чоловіків зі своєї команди про Мохаммеда, вони розповіли їй про його жахаючий гнів і про те, як одного разу він відрізав своєму ворогові руки та ноги, а його самого залишив стікати кров’ю. Ґертруда вважала за краще проігнорувати цю історію або ж розцінити її як міф. З намету Харба вона перейшла до Мохаммедового — палац на п’яти опорах, оселя кочівника — де вони вечеряли на розкішних килимах, поки його слуга співав про благородні подвиги арабів. Свою вечерю вони закінчили верблюдячим молоком, яке подали у велетенських дерев’яних келихах. Досі це був найприємніший вечір її подорожі. Дивлячись на Мохаммеда, Ґертруда намагалася викинути з голови всі ті страхітливі чутки, які їй розповіли. «Я бачила його правосуд, і він здався мені справедливим; я чула його розповіді про пустелю й потоваришувала з жінками з його гарему; і я потоваришувала з ним. Він чоловік і хороший друг; у його наметі можна задрімати, і без жодного страху проспати всю ніч».
Ґертруда вручила шейхам свої подарунки, і Мохаммед не залишився в боргу. Перший подарунок, якого він передав своїми людьми, був досить екзотичним, однак Ґертруда зрозуміла, що мусила за нього заплатити: страусина шкіра та яйце, «оплату за яких я повинна вишукано й непомітно покласти до їхніх рук». Другий подарунок був не таким приємним, запланована на другий день вечеря з чарівного чорно-білого ягняти, «з яким я так сильно потоваришувала, що й подумати страшно про його жертву, однак я не можу забрати його з собою, як байронівську гуску». Помітивши її любов до тварин, Мохаммед запропонував їй аравійську антилопу й маленьке телятко, яке бігало серед його наметів і яке Ґертруда описала як «найчарівнішу маленьку тваринку». Вона ввічливо відмовилась. Ґертруда любила тварин і, коли жила на одному місці, заводила улюбленців, однак не дозволяла собі ставати через них сентиментальною.
Вона любила спостерігати за «незграбними» маленькими верблюденятами — здавалося, вони складалися лише з ніг та шиї — коли проходила крізь племінні стада, і охоче допомагала своїм людям щовечора годувати власних тварин. Це стало для неї звичкою ще з дитинства, коли в Раунтоні після цілого дня полювання вони з Морісом допомагали слугам вимити й погодувати їхніх поні і тільки після того вже самі йшли митися й вечеряти. Коли Фаттух сказав їй, що один з їхніх верблюдів сидить і не рухається, вона вмить пішла за їжею та водою для тварини. Коли вони підійшли до того верблюда, він качався й брикався від болю. Розпізнавши хворобу, яка називається альтаїр, Мохаммед запитав, чи слід йому вбити тварину. Ґертруда стиснула губи й кивнула, а тоді спостерігала за тим, як шейх дістав свого ножа й перерізав верблюду горло. «Я дуже прив’язалася до всіх своїх верблюдів, — написала вона тієї ночі. — Я оплакую його смерть».
Ґертруда тиждень гостювала у привітних шейхів, а перед від’їздом запросила їх на вечерю до свого намету. Напевно, Мохаммеду теж сподобалася дослідниця; він затримав її ще на декілька днів, обґрунтовуючи це своїм бажанням показати одну археологічну пам’ятку, яка знаходилася в семи годинах їзди від їхнього поточного місця і яка, як виявилось, мала для Ґертруди малий інтерес. Вона хотіла продовжувати подорож, однак розуміла, що відмовляти буде неввічливо.
Цілий тиждень Ґертруда прожила з представниками племені Ховеїтат, і це дало їй змогу поглянути на інший бік арабського життя, який досі лишався для неї таємницею: Ґертруда дізналася про життя дружин шейха. Вона провела в їхніх шатрах багато часу й змогла зробити там чудові знімки. На одному з них шейх Харб у смугастому шарфі та з поясом набоїв підняв завісу намету, щоб показати всіх своїх жінок з дітьми, які стояли у темряві й ховали обличчя. Незважаючи на те, що Ґертруду не надто цікавило життя арабських жінок, вона до глибини душі була вражена їхніми історіями. Одна з чотирьох дружин Мохаммеда, Хіла, розповіла, як усі жінки страждають від важкої фізичної праці та постійних переїздів, особливо під час пологів або одразу після них. «У нас зовсім немає часу на відпочинок», — сказала Хіла: вона вже чотири рази була вагітна, але щоразу її немовлята помирали, оскільки жінка була змушена продовжувати виконувати важку роботу: складати й розкладати намети, збирати верблюжий послід для розпалювання вогнища й готувати їжу. Якось пізно ввечері Ґертруда сіла біля входу до свого намету й почала записувати історію Хіли, думаючи про те, чим відрізнялися їхні долі. Вона подивилася вгору й побачила велику зірку, що падала, «вона пролетіла через половину неба».
Мохаммед попередив Ґертруду, щоб та уникала плем’я Шаммар, які, за його словами, пограбують і повбивають усіх її людей; і щоб вона ліпше йшла не на південь, а на схід разом із братом Харба, Аввадом, і рафіком з племені Шерарат, Мусуїдом; так вона зможе за кілька днів безпечно дістатися долини річки. Наче у грі в шахи, стратегія різко змінилася, коли до племені Ховеїтат долетіла новина про те, що їхні вороги з племені Рувалла розбили неподалік табір. Ґертруді було байдуже, кого підтримувати, Рувалла чи Ховеїтат, однак Аввада їй довелося замінити, оскільки він би став першою жертвою племені Рувалла. Таким чином, Ґертруда вирушила на південь, як і було заплановано з самого початку. «Усі йдуть зі страхом, окрім мене... адже мені зовсім нічого втрачати... Іноді я думаю про те, чи вдасться мені вибратися з цієї пригоди живою. Однак у цих моїх ваганнях немає ні краплі тривоги — я глибоко байдужа».
Подорожуючи далі, караван Ґертруди збільшився; для пустелі такі трансформації — звична справа. Тепер вона була шейхом найбільшої експедиції, яку будь-коли мала: тридцять кочівників ішли покриті мантіями до очей, а її люди крокували з гвинтівками — усі мовчки пробиралися один за одним безлюдною місцевістю у супроводі декількох овець та кіз. Ґертруда погодилася прихистити сім’ю з племені Шаммар, які благали про захист під час їхнього повернення додому з місцевості Ховеїтат. Вигода була взаємною: оскільки самі вони не наважилися б перетинати цю частину пустелі, вони будуть для Ґертруди вигідними союзниками у разі набігу Шаммарів. Крім того, Ґертруда підібрала два намети людей з племені Шерарат з маленьким стадом кіз. Мешканці тих убогих наметів були «такими близькими до голодної смерті, як це взагалі можливо». На знак подяки вони щовечора приходили до Ґертрудиного намету й приносили їй подарунок у вигляді маленької тарілочки козячого молока, яке Ґертруда не любила, але відчувала, що зобов’язана пити; взамін вона давала їм трішки м’яса й борошна.
Мандрівникам дуже пощастило, що в тих місцях, де вони йшли зараз, у листопаді випали рясні дощі; тож тепер по дорозі траплялися заповнені дощовою водою водойми, кущі й різноманітні росточки з приємним ароматом. Верблюди могли їсти на ходу — значний привілей, зважаючи на те, що вони могли нести на собі достатню кількість сухої трави на п’ять днів дороги. Згодом Ґертруді довелося вирішувати, чи варто робити гак і заїжджати до міста Джоф, де можна було купити їжі; їй почало здаватися, що коли вона ще бодай раз відхилиться від маршруту, то ніколи й не дістанеться Хаїля. Тож караван продовжив рухатися вперед через червоний піщаник і піщані пасма завбільшки з пагорби. «Покинута Богом і людьми місцина — ось як виглядає ця пустеля, — написала Ґертруда Дікові. — Жоден не зможе повернутися після цієї подорожі таким, яким був досі Добре це чи погано, але ця пустеля залишить свій відбиток на кожному».