По обіді один зі слуг Туркіє оголосив про прихід ще одного важливого гостя. Ґертруда поправила свою спідницю, заколола волосся й поквапилася до гостьової кімнати, де сіла на диван в очікуванні, а її помічник Мохаммед розмістився на шанобливій відстані. У кімнаті з’явився слуга і став біля дверей збоку, а тоді з’явився Ібрагім, і кімната наповнилася насиченим ароматом ефірної олії трояндового дерева. Він зайшов «із задоволеним виглядом», одягнений у яскраву куфію, зав’язану золотим шнурком, агалом, тримаючи меча у срібних піхвах. Ґертруда одразу помітила його худорляве обличчя, занепокоєні, обведені сурмою чорні очі, клиноподібну царську бороду й знебарвлені зуби. Та понад усе Ґертруду збентежили його «нервова манера поведінки й тривожний погляд». Ібрагім виголосив загальноприйняте вітання й справив враження освіченої людини «для Аравії». Ґертруда подякувала за гостинність, поділилася своїми першими враженнями про Хаїль і коротко розповіла про подорож. Почувши заклик до обідньої молитви, Ібрагім зібрався йти; однак зразу після того з’явилося перше попередження. Виходячи з кімнати, заступник еміра зупинився біля дверей і шепнув Мохаммеду, що приїзд жінки без супроводу чоловіка викликав серед мусульманських кліриків невдоволення і що їй слід бути обачнішою. «Словом, мені не можна було виходити в місто, поки не запросять».
Наступного дня Ґертруда мусила продати декількох своїх верблюдів, які були в нікудишньому стані після перетину пустелі Нефуд, а найкращих своїх тварин вона відіслала досить далеко — у місце, де було багато води та зелені і де вони могли відновити сили. До Ґертруди навідалося двоє маленьких рашидських принців, одягнутих у парчу й прикрашених коштовностями. Хлопчики прийшли, тримаючись за руки, у супроводі своїх «рабських братів». Вони тихенько сиділи, пильно розглядаючи незнайомку своїми блискучими, підведеними сурмою очима, і їли яблука та печиво, якими вона їх частувала. Ґертруда записала до щоденника, що це були «двоє з шістьох нащадків, останні з роду рашидів — настільки безжально вони один одного вбивали». Туркіє розповіла, що за останні вісім років загинуло три еміри. Як висновок, Ґертруда додала: «У Хаїлі вбити людину — це як молоко на підлогу пролити».
Вона так сильно хотіла оглянути місто, але ж попросили не покидати дому. Тож єдине, куди Ґертруда могла піти, це навідати свою команду, яка знаходилася на подвір’ї. Ґертруда була розгублена. Зазвичай, коли вона опинялася в якомусь новому місці, то починала по ньому ходити, знайомитися з новими людьми, збирати останні новини й пробивати собі дорогу до громадських кіл, які могли стати їй у пригоді.
Настав час презентувати подарунки Ібрагімові. Ґертруда попросила Мохаммеда передати йому повідомлення, а разом з ним і ряси, сувої шовку та коробки з солодощами. Чи могла вона зробити йому візит у відповідь? Ґертруда ввічливо передала своє запитання. Ібрагім надіслав своє запрошення, але сказав, щоб приходила після того, як стемніє: він пришле за нею кобилу й рабів, які її супроводять. Ґертруда тривожно чекала темряви. І от, нарешті, для неї прибув кінь і двоє слуг: один із них мав вести коня, а другий іти з ліхтарем попереду. Ґертруда вдягла вечірню сукню, кинула до сумочки портсигар і мундштук зі слонової кості, сіла на коня у дамське сідло й поїхала вузькою звивистою дорогою між глухими стінами будинків. Кобила ступала повільно, не видаючи жодного звуку. У світлі ліхтаря виднілися мерехтливі силуети водостічних труб і дверей, які то зникали, то знову виринали з оксамитової темряви. Удень вона нізащо в світі не змогла б віднайти дорогу цим лабіринтом. Ніч видалася зоряною, однак блискуче неосяжне небо відкритої пустелі тут замінила вузесенька лінія неба, яка проглядалася між дахами. Дорогою Ґертруда побачила декількох жінок, які квапливо, нікуди не озираючись, ішли вздовж стін будинків.
Раби зупинили Ґертрудиного коня перед масивними дерев’яними ворітьми, що відкрилися з надзвичайно гучним скреготом. Ґертруду провели повз фонтан і мечеть, а коли вони опинилися перед другими зачиненими ворітьми, гостя спішилася і нарешті зайшла до загородженого передпокою. Із сусідньої кімнати вона почула тихі голоси й увійшла туди. Ґертруда опинилася у велетенській залі з колонами, осяяній мерехтливим світлом висячих ламп; у центрі горіло невеличке багаття, а навколо нього були простелені килими та розкладені подушки. «[Це було] розкішне місце з величними кам’яними колонами, що підтримували надзвичайно високу стелю; стіни були побілені, а підлога, виготовлена з білого доссу, була рівною, тонкою й сяяла так, ніби відполірована».
У кімнаті сиділо багато чоловіків, які, побачивши Ґертруду, ураз затихли. Вони підвелися на ноги й почали допитливо її розглядати. Ібрагім вийшов назустріч гості й церемонно посадив її на подушку праворуч від себе. Їхня бесіда була формальною та безособовою. Ібрагім розказав історію Шаммар, племені, в якому Рашиди були лідерами, а тоді почав розповідати про саму королівську родину. Ґертруда уважно слухала й доповнювала описами археологічних пам’яток, які траплялися на її шляху; а тим часом «рабських братів» подали їм чай з маленькими солодкими лимонами, які слід було вичавити в чашку з напоєм, а після цього принесли, як це описала Ґертруда, «геть виняткову» міцну каву. Після цього служники, розмахуючи перед кожним гостем ароматним кадилом, подали знак, що прийом закінчився. Ґертруді здалося, що все минуло надто швидко, однак вона підвелася й залишила кімнату.
Вона була спантеличена. Такий короткий прийом не дав можливості винести на обговорення жодне з важливих питань, які її так непокоїли, а особливо її потребу в грошах. Адже в Дамаску Ґертруда дала рашидському представникові 200 фунтів, який своєю чергою мав повернути їй гроші одразу, щойно вона приїде до Хаїля. Рашидський представник надав їй акредитив, який Ґертруда принесла з собою, щоб показати Рашидам. Завдяки такій віковічній процедурі, пустельні мандрівники не мусили носити з собою великі суми грошей, які в них могли вкрасти дорогою. На той час у Ґертруди вже майже не залишилося грошей. Як довго їй доведеться і скільки вона взагалі зможе чекати можливості, щоб показати Ібрагімові свій акредитив?
«Потягнулася ціла низка виснажливих днів повної бездіяльності», — писала Ґертруда у своєму другому щоденнику. Тепер, коли вся новизна була позаду, а Ґертруда не могла займатися звичними активними справами, їй здавалося, що годинник почав відбивати цілу вічність. Щоранку вона прокидалася перед сходом сонця від нав’язливого співу її сторожа Чесба: «Аллах Величний! Немає іншого бога крім Аллаха!», — а під час обідніх і вечірніх молитов піднімалася на дах і слухала заклик муедзина з мечеті. Ранки тягнулися дуже довго, вона їла багато солодощів і злісно записувала до щоденника, що хаїльські жінки «цілими днями геть нічого не роблять». Ґертруда нанесла на карту свій маршрут до Багдада, а потім зробила останні штрихи археологічних креслень.