Як аравійський король, який щодня чекав нової історії від Шехерезади, так і Ґертруда з нетерпінням слухала неймовірні та яскраві історії з життя Туркіє. Бідолашну жінку продали, коли вона була ще зовсім дитиною, і розлучили з її любим молодшим братиком, якого вона досі намагається знайти. Коли Туркіє досягла шлюбного віку, її знову продали й переправили на переповненому людьми кораблі, де кишіли різноманітні хвороби. Один за одним пасажири помирали, екіпаж судна виносив неживе тіло на палубу й штурхав його ногою, щоб перевірити, чи справді людина була мертвою, а тоді викидав за борт. Ґертруда дістала фотоапарат і сфотографувала, як Туркіє розповідає свої історії. Коли жінка опинилась у Мецці, — продовжувала Туркіє, — переминаючи у руці свої рубіни, її видали заміж за молодого перса, якого вона потім покохала, однак дуже скоро після того її викрали, того разу це був представник рашидського еміра, і, не зважаючи на її крики, повіз геть. А юний чоловік біг за ними навздогін, відчайдушно волаючи. Спочатку Туркіє навіть не дивилася на Мохаммеда, та, як вона розповідає, він був терплячий і м’який, і згодом вона вже була рада дарувати йому щастя. Коли Мохаммед захотів собі молодшу дружину, він дотримався звичаю й видав Туркіє за порядного чоловіка. Однак наразі вона була вдовою. Найбільше Туркіє побивалася через те, що в неї не було дітей. Її темні очі налилися слізьми, і жінка розповіла про те, що народжувала сімох діточок: шестеро з них померло під час пологів, а сьоме — за рік опісля народження. «Туркіє каже, що тут жінок прирівнюють до собак, і відповідно так до них і ставляться», — написала Ґертруда.
Зрідка до Ґертруди заходили її люди з каравану й переповідали чутки, які роїлися на базарі. Усе місто з нетерпінням чекало новин про результат останнього набігу еміра. Ґертруді не залишалося нічого, крім як бесідувати з іншими людьми в наметі, а плітки вона ніколи не любила. Мандрівниця ніяк не могла придумати заняття для своїх служниць. Тож вони сиділи на подушках, жували кінчики своїх кіс і детально розповідали сімейні драми, аж доки Ґертруда не витримала й не прогнала дівчат геть. У Ґертруди вже було декілька нападів мігрені, вона ненавиділа теплий вітер, який тріпотів на подвір’ї, здіймаючи на своєму шляху хвилі піску. Вона погано спала: «Вітер і пил, зовсім мало дощу... Уночі тихенько пищать совенята».
У Ґертруди закінчилося терпіння й вона надіслала листа Ібрагімові, в якому розповіла про свій акредитив, однак, щойно отримала відповідь, усі її надії безслідно розвіялися. Коли її лист надійшов до палацу, Ібрагім був у бабусі еміра, скнарої Фатіми, тож у відповіді було сказано, що вони нічого не знають про цю угоду. «Ясна річ, вони нічого не збираються повертати», — з сумом усвідомила Ґертруда. У будь-якому разі до приїзду еміра ніяких грошей їй би не дали; хтозна, коли він мав повернутися. Невже вона мусила залишатися там повік? — це питання дуже мучило Ґертруду. Вона всіляко намагалася встановити особистий зв’язок з Фатімою, але не було можливості відшукати вдалих посередників. Чи, може, в незрозумілому, старомодному суспільстві цього провокативного міста мовчання означало особисту відмову? Коли слуги Ібрагіма повернули назад її подарунки, Ґертруда почала перейматися, як ніколи. Це було виявом образи, чи, як запевняли її підлеглі, надлишкової ввічливості?
Ґертруда зробила все, що лишень могла. Вона підрахувала, скільки мала грошей, послала людей за своїми збереженими верблюдами, а тоді продала всіх тварин, без яких могла обійтися. Вона планувала залишити Хаїль зі значно меншим караваном. Ґертруда розплатилася з усіма своїми працівниками, яких найняла в Дамаску. Вони мали залишити місто, щойно прийде якийсь інший караван і забере їх із собою. Отож, Ґертруда залишалася з командою з трьох чоловік: Фаттуха, Алі — її провідника з Хамада та Феллаха. Їй потрібно було перетнули віддалений бік укріпленої пустелі Нефуд, і Ґертруда навіть думати боялася про те, як має це зробити з таким малим супроводом. «У мене залишилося всього 40 фунтів; цього вистачить, якщо Ібрагім нас відпустить. Завтра ввечері у нас з ним призначена зустріч. Попереду тривожний день».
У Ґертрудиній складній ситуації був один промінчик надії — Алі. Його дядечки, які тоді саме гостювали в Хаїлі, були шейхами племені Аназех. Для Рашидів це були важливі союзники, оскільки Рашиди сподівалися, що ті допоможуть їм захопити місто Джоф, куди й прямував емір. Алі сказав, що його дядечки вже вели перемовини щодо Ґертруди і дуже засуджували таке нетактовне ставлення Ібрагіма щодо її акредитива. А ще, як сказав Алі, його дядечки між собою називають Фатіму kelheb — сукою.
Нарешті прийшов час зустрічі, Ґертруда сіла на ту саму кобилу й удруге поїхала на надзвичайно важливу зустріч з Ібрагімом. Надворі здійнявся гарячий вітер. Сухий пісок кружляв на подвір’ї, а його колючі дрібки жалили обличчя. Цього разу Ґертруду провели вже в меншу кімнату, де вона якийсь час чекала на Ібрагіма. Вона знову принесла з собою подарунки, і щойно вони привіталися, мандрівниця сказала, що хоче, щоб він залишив їх у себе. Ґертруда знову торкнулася теми грошей, однак цього разу була відвертою. Вона сказала, що більше не залишиться в Хаїлі. Відрахування її грошей сильно утруднило її становище, тож тепер вона мусить попросити надати їй рафіка, який вирушив би разом з нею у наступний етап подорожі. Ібрагім ввічливо посміхнувся й запевнив, що готовий надати їй рафіка. Лише його очі постійно ухилялися від пильного погляду Ґертруди, тож вона була не впевнена у щирості сказаного. Тієї ночі, записуючи свої думки в щоденнику для Діка, вона вперше в житті була настільки близькою до визнання страху й, будучи непохитним атеїстом, закінчила свого листа молитвою про безпеку:
«Цілу ніч я прокручувала в голові плани втечі на випадок, якщо щось піде не так... у духовному сенсі це місце пахне кров’ю... у всіх розповідях навколо табірного багаття фігурує вбивство, і повітря тут теж просочене вбивством. А коли ти з дня у день сидиш у цих високих глиняних стінах, це починає позначатися на нервах. Дякувати Богу, мої нерви не дуже чутливі... І, Боже, я прошу тебе! Благаю, Боже, тільки б усе було добре».
Наступного ранку, це було 3 березня, найгірші побоювання Ґертруди справдилися й перед нею постав «рабський брат», приставлений до неї Саїдом. Прекрасно вбраний, він прийшов у супроводі своїх особистих слуг і повторив інформацію, яку вона вже чула: що пані нікуди не може їхати і що вони не можуть дати їй грошей, поки вісник не принесе від еміра дозвіл. Це було першим підтвердження того, що в Хаїлі Ґертруду, по суті, тримають під вартою. Вона перевела подих, розвернулася й побігла пандусом униз на подвір’я. За мить Ґертруда повернулася з Мохаммедом та Алі й попросила Саїда дослівно повторити все, що він перед цим сказав.
Отже, Рашидів не хвилювали інтереси Ґертруди. Вона приїхала в їхнє місто у найневдаліший час. Цього вона зовсім не знала — та Ібрагім і сам не знав — саме в той час емір, шістнадцятирічний глава сім’ї, планував убити брата Ібрагіма, Заміла Ібн Субхана. Заміл був еміровим регентом, радником і рідним дядьком, супроводжував його в пустелі, очолював армію їхнього племені. Він переконував еміра укласти мир з Ібн Саудом. Однак юний правитель жадав самовладдя. Трохи згодом на одному з пустельних постів під назвою Абу Гар емір накаже своєму рабові пристрелити регента в спину. Щойно Замір упаде на землю, усі його брати та раби теж будуть убиті. Казали, що емір зі своїми поплічниками проїхав повз криваву сцену і навіть не озирнувся. Найімовірніше, Ібрагім чудово усвідомлював, що його сім’я потрапила в немилість еміра, і тому не хотів провокувати його, даючи Ґертруді гроші чи беручи на себе відповідальність за її від’їзд.
А тим часом Туркіє дотрималася своєї обіцянки познайомити Ґертруду з королівським гаремом. Муді, матір еміра, надіслала Ґертруді запрошення зі словами прийти до неї одного вечора з настанням темряви. Ґертруду дуже сильно цікавило те місце, яке так часто ілюстрували східні художники та нью-йоркські карикатуристи, з його розкішними красунями, які лежали на подушках і яким прислужували невільники та євнухи. Побачивши Муді, Ґертруда була надзвичайно вражена. Незважаючи на те, що вона встигла побувати дружиною трьох емірів по черзі, вона досі була дуже молодою. Ґертруда описала її дуже гарною та чарівною, а також розумною й відкритою: