Дік написав про свій візит до будинку на Слоун-стріт, де він зустрівся з Ґертрудиним батьком, провідним промисловцем, якого згодом у листі назвав «сердечним дідусем». У Доті-Вайлі було повно своїх справ, пов’язаних з від’їздами на різноманітні зустрічі: спершу з лордом Кітченером, далі з представником Хартума і, нарешті, з сером Реджинальдом Вінґейтом, верховним комісаром у Каїрі. Дік попрохав Ґертруду, щоб вона надіслала йому телеграму в Аддис-Абебу. Він хотів, щоб Ґертруда написала всього два слова — «Щасливо. Багдад» — і залишила телеграму непідписаною. Наступного ранку Ґертруда пішла на пошту й зробила як він просив. Зразу за телеграмою вона надіслала Доті-Вайлі пакунок — той щоденник, який вела спеціально для нього та який зможе розповісти про все, про що не зможе телеграма. Перед відправленням вона швидко його перечитала, і записи видалися їй незбагненно безособовими:
«Думаю, єдині слова, які варті бути сказаними, це ті, які я сказати не можу — слова, в які вкладене моє особисте «я»; те, як я дивилася в очі тієї людини, слабкої, грубої й непевної, втомленої й розчарованої, яка була всередині всього цього. Я не можу сказати цих слів тому, що вони занадто сокровенні, а ще тому, що я не вмію... Такі речі не записують до щоденника, тому що не варто намагатися намалювати перед собою картину — вона вже перед вами».
Старі знайомі були раді бачити Ґертруду в Багдаді. Вони з недовірою слухали про її мандрівку, дивуючись тому, що їй вдалося вижити, і привітали мандрівницю «так, що аж серце зігрілося». Серед цих людей була особа, яка згодом відіграє ключову роль в майбутньому Іраку, сер Саїд Абдул Рахман. Він був відомий своїм титулом, накіб — номінальний голова Сунізму — Рахман був настільки важливим релігійним лідером, що жодній жінці, крім Ґертруди, не дозволяв перебувати в його величній присутності. «Він занадто святий, щоб потискати мені руку, — записала Ґертруда, — однак... я, як завжди, була вражена бесідою з ним».
Серед нових друзів Ґертруди був Артур Тод, директор компанії «Брати Лінч», що займалася переправами через річку Тигр, і його «чарівна італійка-дружина», яка, побачивши, наскільки втомленою була Ґертруда, одразу ж запросила її залишитися у них на ніч. Аврелія Тод, яка стане однією з найкращих Ґертрудиних подруг, простежила за тим, щоб одяг мандрівниці був випраний і випрасуваний до того, як гостя прокинеться й знову піде бродити містом. Ґертруді цей відпочинок став дуже доречним, і більшість часу вона провела, гуляючи околицями, ніби справжній турист, незважаючи на те, що температура повітря сягала 60°С. Ґертруда відвідала нову турецьку залізницю, яку побудували німці і яка згодом мала стати загрозою для британського контролю над Перською затокою. З берегів річки Тигр вона спостерігала за дерев’яними шпалами, які прибували з Гамбурґа й направлялися до берега з флотилії стародавніх латинських вітрильних кораблів. Дієвість і масштабність такого проекту не могли не вразити доньку фабриканта залізних виробів. Відомий німецький інженер, Генріх Август Мейсснер, відповідальний за будівництво залізниці, пояснив Ґертруді, у чому виникали труднощі. Імпортувати шпали було не єдиним їхнім завданням. Для того, щоб виготовити потрібну їм бетонну суміш, спершу слід було відфільтрувати з води сіль, тоді подрібнити тонни гальки через нестачу каміння та піску й нарешті додати потрібну деревину. «Каламутна вода розливу річки Тигр, пальми, невлад підхоплені арабами пісні — ось таким був стародавній Схід, — написала Ґертруда, — і серед усього цього стояли блискучі бездоганні паротяги, блакитноокі, коротко підстрижені німці з рівними військовими осанками — солдати із Заходу, які прийшли завойовувати...».
За обідом Ґертруда розповідала історії про Хаїль, а її захоплення Ібн Саудом ще більше виросло, коли їй розповіли про те, як він захопив Ель-Хасу.
Араб без жодного пострілу викурив турків з міста; відвів їхні гарнізони аж до самого берега й відібрав усю зброю. На катері Тода Ґертруда плавала вгору по річці, оглянувши дорогою один із місцевих палаців; пила чай під тамариксовими деревами; гуляла трояндовими садами й милувалася заходом сонця. «Багдад мерехтів, наче якесь казкове місто».
Безперечно, це було її улюблене місто, побудоване в перському стилі, до того ж їй подобалася річка Євфрат. Для Ґертруди Багдад був ілюстрацією «Тисячі й однієї ночі» — знаменитого циклу оповідань, який датують одинадцятим століттям. Місто заснувала династія Аббасидів на місці злиття річок Євфрату і Тигру. Усього Аббасиди заснували три міста, однак Вавилон і Ктесифон були зруйновані. Багдаду вдалося вцілити, до того ж місто збереглося з усією своєю багатою та розмаїтою культурою, незважаючи на монгольське вторгнення 1258 року та безладдя Османської імперії, у складі якої воно перебувало понад двісті п’ятдесят років. Багдад звели в алювіальній долині з добре розвиненою системою підземних каналів, які на сьогодні почасти занепали. Вода від танення снігу за допомогою підземних каналів з Анатолії текла до Багдада, завдяки чому місцеві землі були придатні для культивації. Також місто стояло на перетині старих стратегічних шляхів через Ірак, Сирію та Єгипет до Ірану, а звідти до Китаю, через Анатолію — до Константинополя і Трабзона.
Ґертруда охоче прочитала про величність міста зі спогадів історика Аль-Хатіба аль-Багдада (1002-1071) та його опису двору Халіфа аль-Муктадира в 917 році. Цей розкішний палац зі своїми залами та парками, канцеляріями та скарбницями, євнухами та солдатами, скарбниками та джурами славився в усьому світі. Одного разу, коли туди навідалися представники візантійського посольства, їм показали знамените коштовне дерево розміром зі справжнє; його гілки вкривали листя на птахи — і все зі срібла та золота. Листя на дереві гойдалося, наче від вітру, а пташки щебетали й співали. Коли послів провели до самого Халіфа, він сидів на троні між вісімнадцятьма нитками з коштовностями, а поряд з ним серед інших придворних стояв його особистий кат, готовий вчинити спрощене судочинство.
Ґертруда засуджувала цілодобові бари, підпільні гральні притони, проституцію та корупцію 1914 року, однак в них вона вбачала певне продовження екзотичного минулого: «Багдад так швидко й так цілковито поринув у такого штибу цивілізацію, тому що це, певним чином, було відголоском розкішних днів при Халіфаті», — написала Ґертруда у своєму другому щоденнику.
Вихідні скінчилися, і Ґертруда вирушила до Дамаска. Вона мала подолати ще 563 км Сірійської пустелі. Новий модернізований караван складався з восьми верблюдів і чотирьох людей: з неї, Фаттуха, Феллаха та Саїда (рафіка з племені Шерарі).
Вони йтимуть на північ Родючого Півмісяця, повз території, де мешкали кочові фермери-скотарі з Неджда. Попереду чекала захоплива мандрівка крізь історію: від перших витоків Ісламу на сході до кордонів грецької та римської цивілізацій на заході. Однак Ґертруда хотіла, щоб ця подорож скоріше закінчилася. Вона йтиме майже порожняком, через що буватиме дуже скрутно. Більшість багажу Ґертруда залишила, щоб його переправили морем, узявши з собою лише новий, придбаний у Багдаді намет, який був меншим і легшим за ті, привезені з Лондона, і свій складаний стілець; одну валізу з одягом, провізію, якої мало вистачити на три тижні, і мінімум посуду. Вона дозволила собі залишити «єдину розкіш», парусинову ванну, зате змушена була два тижні спати на тоненькій підстилці, якою в Багдаді замінила велике складане ліжко. «Ночуючи просто неба, я одразу ж захотіла його повернути. Сон на землі вже скоро мені набридне, я це знаю! О, Діку! Бідолашні наші кісточки! Коли ми спочиватимемо у могилі, це ж як вони болітимуть... А пил — кому це може подобатися... Не знаю, чи вдасться мені вимити від нього своє волосся... Ті, хто сидять удома й говорять, як це круто досліджувати пустелі, не знають, якою ціною це дається. Оце так! Який галас я зчинила через одну невдалу ніч!».
Незважаючи на піщану бурю, яка спіткала караван на третій день подорожі, і на гору піску, яку вона намела на новий намет, команді вдалося успішно дістатися до зруйнованого форту Візех. Там вони виявили «велетенську скелясту дірку» в землі. Ґертруді цих пригод було вже більше, ніж достатньо. Однак діра причарувала її так сильно, як у попередні роки вабили незаймані гори. І ніщо б не задовольнило її зараз більше, ніж спуск у той непроглядний тунель. Тож Ґертруда зняла частину свого одягу, поклала до кишені парочку свічок та сірників і спустилася вниз на шістдесят метрів у супроводі Фаттуха, який, безсумнівно, не був у захваті від ідеї скелелазки. Про свій спуск Ґертруда розповідала: