«Спустившись униз, ми рушили вперед по цій дивній тріщині серед скель. Іноді перед нами відкривалися цілі зали, а бувало, що прохід ставав настільки низьким, що доводилося повзти по піску. Зрештою ми вийшли на прозоре прохолодне озерце, яке підживлювали гірські потічки. Ми підійшли до нього й наповнили всі фляги, що мали... Дорогою туди ми в декількох місцях залишали свічки, які вивели б нас назад. І все ж, те місце видалося мені настільки дивним і так сильно нагадувало якісь ворота до пекла, що я була рада знову побачити денне світло».
Від короткого відпочинку в Багдаді не лишилося й сліду, і в Ґертрудиному щоденнику почали з’являтися описи з життя жінки настільки втомленої, що її природні інстинкти, які стосуються усвідомлення тривоги, зовсім перестали працювати. Уперше за своє мандрівне життя вона заснула на верблюді і при цьому навіть не випала з сідла. Що більш важливо, Сірійська пустеля вже не була такою безпечною, як Ґертруда розраховувала. Повсюди відбувалися рейди — газзу — і скоро до мандрівників почали доходити чутки про тіла, залишені в пустелі на поживу псам. З огляду на сильну втому, такі ритуальні обов’язки, як відвідини шейхів і придбання рафіків почали здаватися Ґертруді нескінченним повторюваним сновидінням. Вона запам’ятовувала лише якісь незвичайні події, як-от її зустріч з дитинчатком газелі у наметі шейха:
«Вони принесли його й поставили мені на коліна, де маля й заснуло. Воно скрутилося в клубочок, наче якась мікенська статуетка зі слонової кістки зі сміховинним гострим ріжком, що стирчав з-за вушка; дитинча газелі спало в мене на руках протягом усієї гостини у шейха. І я вглядалася в хитрі недовірливі погляди чоловіків, які стояли довкола багаття, де варилася кава, і уявляла своє стривожене обличчя. Єдиний, хто був зовсім вільний від страху, — це той малюк газелі, який спав на моїх колінах. Присутність його маленької самовпевненості підбадьорювала».
На десятий день шляху від Багдада Ґертруда опинилася біля велетенського табору племені Аназех; із сильним небажанням вона мусила затриматися, щоб зробити черговий візит ввічливості й узяти собі в команду ще одного рафіка. Плем’я Аназех було настільки численним і займало такі великі території, що Ґертруда назвала їх «нацією». Південна частина Аназеху підпорядковувалась Ібн Сауду, усі інші, які налічували три сотні наметів і на той час розмістилися перед Ґертрудою на трав’янистих гірських кряжах Гарах, належали Фахаду Бегу Ібн Хадхдбалу. Він був «такою важливою людиною, що, боюся, мені доведеться розбити біля нього і свій табір», — написала Ґертруда. Однак коли вона зустрілася з шейхом, то одразу змінила свою думку: «Він зустрів мене дуже люб’язно, наче рідний батько, і мені сподобався проведений з ним час. Він розстелив неймовірно гарні килими, на яких ми сиділи, обіпершись на верблюже сідло. За нами на жердині сидів його яструб, а поруч лежав собака породи борза». Це була одна з найважливіших зустрічей в її житті, яка матиме надзвичайну цінність у подальшій кар’єрі.
Фахад Бег, якому було років сімдесят, виявився дуже проникливою людиною. Він був одним із перших бедуїнських шейхів, хто визнав цінність власності. Він чудово розумів, що поява залізниці ставила крапку на розведенні верблюдів для використання їх як засобу пересування. Тому придбав землі на осілій території каналу Хуссейнія, на заході Кербели, і вирощував там пальми; згодом він вирішив на півроку повернутися до звичних бедуїнських мандрівок зі своїми верблюдами та кланом, тимчасом як його старший син Мітаб проводив необхідні набіги. Через багато років, у повоєнний час, Ґертруда вирішить розважитись і, пам’ятаючи перше враження Фахада Бега від механічного транспорту, подарує йому його перший політ на літаку. Цілий день Ґертруда вивчала руїни первісного міста, розташованого в годині їзди від табору, і робила багато записів, а тоді отримала повідомлення від Фахада Бега, в якому йшлося про бажання шейха провести вечір в її компанії. Фахад прийшов до Ґертрудиного намету у супроводі своєї свити, яка принесла багато келихів і казанків; він подарував Ґертруді те, що для неї було справжньою пустельною розкішшю — смачну вечерю. Насолоджуючись апетитною їжею, Ґертруда з шейхом приємно спілкувалися. «Ми їли, надворі вже смеркалося, а тоді знову пішов дощ, а ми все говорили, про державу Ірак, про майбутнє Туреччини і про наших друзів у Багдаді; аж тоді, о восьмій годині, він пішов і я лягла спати... під дощем благословення».
Наступного дня, борючись з лютим вітром, Ґертруда думала про те, чи скінчиться колись ця подорож. У неї було, як би ми зараз висловилися, хронічне розтягнення сухожилля; біль у нозі, пошкодженій їздою на верблюді, пронизував прострілами від стегна до ступні. Ґертруда шкутильгала по табору й записувала у своєму другому щоденнику, що їй потрібно хоча б рік поспати. Вона почала губити лік годин і днів: «Учора — що було вчора? Ми проходили повз підвищені рівнини та широкі долини», — стало складно наносити ландшафт на мапу, тому що в цієї місцини зовсім не було ніяких характерних ознак. Аж раптом у тій пустелі вони зустріли одного чоловіка, який ішов пішки. Мандрівники одразу ж під’їхали до нього й спробували заговорити арабською, перською й турецькою мовами, але подорожній мовчав. Вони дали йому шмат хліба, який мандрівник прийняв, і поїхали далі. Ґертруда озирнулася і побачила, як чоловік потихеньку прямував у саме серце безлюдної пустелі. Пізніше вона думала, чи не був той чоловік галюцинацією? На той час вона була такою виснаженою, що все було можливо:
«Над нами на пагорбах якісь люди розбили табір, і мені було відверто байдуже, хто то був і що вони могли з нами зробити... Попереду чекає ще дуже довга дорога, і від цього моє серце здригається. Я думала про те, чи можна мені заплакати від такої виснажливої втоми і що б вони про мене подумали, якби я зронила сльозу в багаття, на якому вариться кава? Моя репутація мандрівника у жодному разі не витримала б таких одкровень».
Оскільки сильна нестача сну звільнює розум від стресу, ослаблює страх грядущої небезпеки й водночас підвищує чутливість, Ґертрудині щоденні записи почали зачіпати важливіші й духовніші речі. Вона записала закарбовані у пам’яті рядки з вірша «Дух насолоди», які належали поетові Персі Біші Шеллі:
Прийдешню бурю Ґертруда описала прозою, та так поетично, як ще ніколи раніше не писала:
«Велика буря перетнула нашу стежку. Ми слухали й спостерігали за нею, ідучи світом, затемненим її величною присутністю. Блискавка на мить підсвічувала скупчення хмар, з-за яких грім рикав на роту градових солдатиків; нечутний для нас вітер шмагав тих бідних солдатиків, а тоді погнав їх через рівнину вдалечінь, де вони захопили гори».
А тоді хмари розсіялися, оголюючи прекрасну золотаву бухту пустелі, посеред якої красувалися вежі середньовічного замку. Перед їхніми очима розкинулося місто Пальміра. Ще три дні по десять-дванадцять годин переходу, і від снігів гори Хермон вони змогли перейти до того самого місця біля Дамаска, де Ґертруда зупинила своїх верблюдів і розкинула перший у їхній подорожі табір. Першого травня мандрівна дослідниця проїжджала повз виноградники та фруктові сади, розташовані на околиці міста. Протягом чотирьох з половиною місяців вона не бачила зеленого ландшафту, грайливого джерела, нових посівів, дерев, рясно обвішаних оливами, вигорілих на сонці троянд, не чула шелесту каштанового листя й співу птахів — усе це милувало її очі та тішило вуха. В’їхавши в Дамаск, Ґертруда прямувала дорогою Думайр; першою будівлею на цьому шляху була англійська лікарня, в якій працював її товариш, лікар Макіннон. Ґертруда спішилась і втиснулася в двері, ледь не втративши рівноваги. За кілька хвилин до неї вийшов лікар, а за ним і його дружина. Вони подивилися на мандрівницю й одразу ж почали діяти. Згодом того самого дня Ґертруда написала: