«Звіт Белл» швидко переправили до Каїра, а також міністрові закордонних справ, серу Едварду Ґрею. Родина Беллів уже знала Ґрея, як і багатьох інших ліберальних діячів і політиків того часу. Раніше Г’ю працював з ним у виконавчому комітеті Лондонської та Північно-Східної залізниці; а Едвардовий скромний трактат про риболовлю на муху був однією з книг, яку Ґертруда взяла з собою в пустелю 1911 року як нагадування про стишену сільську місцевість Англії: вона розповіла йому про це після свого повернення з Хаїля, адже Ґрей був одним із перших гостей на Слоун-стріт.
Життя повсюди змінювалося: для когось більше, для когось менше. Журнали переповнювали фотографії світських красунь в уніформі: Графиня Батерст у своєму вбранні Червоного Хреста, маркіза Лондондеррі у формі жіночого легіону. У новому виданні британського журналу Vogue, який Ґертруда почала час від часу читати, красувалися знімки герцогині Веллінґтон, яка в’язала шкарпетку для солдата. Місіс Вінсент Астор була сфотографована у принадному солом’яному капелюшку, висловлюючи своє бажання відкрити санаторій для поранених неподалік Парижа. Леді Рендольф Черчилль «організувала якісь дуже гарні живі картини». Ґертруда, яка чудово усвідомлювала безглуздість усіх цих діянь, прагнула знайти роботу, за своїми здібностями. «Я попросила декого зі своїх знайомих з Червоного Хреста взяти мене до себе в команду, щойно з’явиться якась доречна робота, — написала вона в листі до друга, — ...а ще я писала своїм знайомим до Парижа, запитуючи, чи можу я там якось допомогти... Аравія почекає».
У той час усе, що Ґертруда могла зробити, це влитися в колектив знатних леді на робочому місці й узятися за виконання благородних завдань лікарняного клерка в маєтку лорда Онслоу в парку Клендон, графство Суррей; це був один із багатьох будинків, заповнених пораненими. Там саме ставили на ноги сотню бельгійських солдатів, однак, на превеликий жаль, Ґертруду направили виконувати рутинну паперову роботу, не дозволивши братися за сестринську справу. Вона скаржилася Флоренс, що їй критично не вистачає роботи. Недільні дні були особливо нудні. Одного разу Ґертруда пішла на прогулянку й зупинилася випити чаю зі своїми знайомими з Суррею, подружжям Джона Сейнт-Лу Стречейс, які теж дозволили пацієнтам заселитися до вільних спалень їхнього великого будинку.
А тим часом в Раунтоні Флоренс збиралася зробити те саме. Спочатку вона сказала Ґертруді, що хворих буде двадцять, а потім — що ще більше. Ґертруда все думала, як вони всі зможуть там уміститися.
Вона розповіла Флоренс про одного з перших поранених в будинку подружжя Стречейс: це був конголезький солдат, якого ледве розлучили з його велетенським ножем; чоловік уперто наполягав, щоб ніж залишився біля нього в ліжку — він пояснив, що в тій частині Африки, звідки він, в’язнів убивають та з’їдають. «Сейнт-Лу зауважив: „Ось такий украй неочікуваний результат війни — у найкращій кімнаті твого будинку спить канібал”».
Двадцять першого листопада, після трьох тижнів перебування в Клендоні, Ґертруду попрохали негайно поїхати до міста Булонь на роботу в новому відділенні Червоного Хреста — поранених і зниклих безвісти.
Це відділення відкрили в Парижі на початку війни, щоб допомагати відповідати на запити сімей, члени яких пішли на війну й припинили писати додому. Такі сім’ї й гадки не мали, були їхні близькі поранені, зниклі безвісти чи загинули. Новини вони могли отримати тільки в так званій «телеграмі страху», за допомогою якої військове міністерство повідомляло про смерть близьких; або ж знайти рідне ім’я серед списків поранених і вбитих, які публікувала газета The Times. Військове міністерство не могло впоратися з великим напливом запитів, і єдиною надією сімей залишалася Організація Червоного Хреста, куди вони й зверталися за інформацією. Завданням відділення поранених і зниклих безвісти було поділити розшукуваних чоловіків на три категорії: загиблі, про смерть яких ще не повідомили; солдати, які мали настільки серйозні поранення, що лежали в лікарнях і не могли написати листа; і ті, кого взяли в полон. Спершу ця класифікація стосувалася лише високопосадовців. У грудні відкрилося додаткове довідкове бюро, яке мало працювати з листами сімей унтер-офіцерів, а також із тими, кого було важче відстежити.
На ранніх стадіях війни найважливішим було підтримувати зв’язок з французькими госпіталями в Парижі. Оскільки британці воювали на півночі Франції, нове відділення Червоного Хреста розмістили якомога ближче до них, поряд із британськими госпіталями, що нині знаходилися в Булоні. Коли Ґертруда туди приїхала, нове відділення проіснувало лише три тижні. Німецька армія нещодавно прорвалася через Фландрію, і британські експедиційні війська направили до Іпра, щоб зупинити противника, у результаті чого британська армія втратила близько п’ятнадцяти тисяч військових. Загрузнувши в окопах, розділені колючим дротом і кулеметною чергою солдати опинилися втягнуті у війну на виснаження, яка переривалася на періодичні спроби прорватися через зловісну лінію. Такі безперервні наступи покосили від п’ятдесяти до ста тисяч солдатів, які так і не змогли досягнути тривалого успіху. Бойові дії дійшли до мертвої точки: дев’яносто метрів відвойовані в один день, за день чи тиждень були втрачені знову. Кожен об’єднаний наступ приводив до жахливих втрат і серйозних поранень; кожен військово-санітарний потяг привозив сотні солдатів на ношах; їх розміщували на вокзалах і вже звідти везли до госпіталів.
Ґертруда працюватиме у відділенні поранених і зниклих безвісти разом зі своєю подругою дитинства Флорою Рассел та її сестрою Діаною. Сестри працювали позмінно, тож одна з них завжди була в офісі, а інша тим часом відпочивала. Перед від’їздом Ґертруди в Булонь Флора була в Лондоні, й Ґертруда з нею зустрілася та дізналася про весь хаос і жахливий бруд, які на неї чекали. Флора швидко склала список одягу, що в подальшому знадобиться подрузі, і пішла насолоджуватися своїми вихідними. На те, щоб дістатися до Булоні, Ґертруда мала лише три дні, тож вона передала через Флоренс цілу купу листів до Марі Делер, своєї багатостраждальної служниці, з вимогою спакувати їй спідню білизну, годинники, жакети та чоботи для верхової їзди, щоб упоратися з брудом, її повідомлення до Марі досить різкі, хоч і дещо підправлені тактичним втручанням Флоренс. Однак прив’язаність і відданість служниці були безмежні: вона залишилася б зі своєю господинею до кінця життя, незважаючи ні на що.
Ґертруда, з властивим їй нетерпінням, як завжди, страждала від Дікової відсутності. Він уже зізнався, що кохав її, однак, перебуваючи в Аддис-Абебі, був як ніколи далеко. Коли вона зможе його побачити? Ґертруда знала, якщо Доті-Вайлі повернеться додому, то знову добровільно піде до армії і знову його не буде. Коробка з його листами була впакована на дно валізи.
На пароплаві з Фолкстона Ґертруда була чи не єдиною жінкою серед натовпу пригнічених чоловіків в уніформі, які поверталися на фронт після сімдесяти двох годин відпустки. Під сильною листопадовою зливою вона ступила на причал Булоні, ледве впізнаючи в сірому місті відправну точку стількох яскравих подорожей Європою, в які вирушала родина Беллів. Раніше цей порт кишів енергійними носіями, а тепер навколо не було жодного. Піднявши комір, Ґертруда взяла валізу й пішла за солдатами, які позвалювали на плечі своє спорядження й прямували до вантажної станції. Там вони сідали на лондонські омнібуси, які мали відвозити військових на фронт. Незважаючи на те, що ці автобуси знаходилися у Франції не більше чотирьох-п’яти тижнів, вони були так сильно заляпані грязюкою, що ніде не проглядалася навіть маленька плямка справжнього кольору їхнього корпуса. Зламаний транспорт використовували як тимчасові схованки від дощу. Під кіркою грязюки Ґертруда змогла розгледіти назви двох колишніх маршрутів цих омнібусів — Путні та Кілберн. Вона пройшла повз шеренгу машин швидкої допомоги, що належали Червоному Хресту, прямуючи до вантажних складів, які на той час використовував госпіталь військово-медичної служби. Крім Ґертруди, єдиними жінками на вулиці були медсестри, які йшли на роботу чи навпаки поверталися зі зміни, вдягнуті у сірі халати військових медсестер, довжина яких сягала щиколоток.